схильні люди.
І знову повіз мене з собою.
Поки ми їхали, над покараною жінкою минув уже цілий день, і сонце випило її теплу кров, слину і піт її пахвин. Випило в її очах воду сонця. Коли ми з батьком доїхали, настала ніч, а водночас і короткий перепочинок для бідолашної; ми дісталися краю забороненого плато, де вона вирізнялася, біла й гола, серед каміння, тендітніша за напоєну водою стебелинку, яку раптом припинили живити важкими водами, що творять у землі густу тишу. Жінка ламала собі руки, мов лозина, вже тріснута у вогні, й благала в Бога ласки.
– Послухай її, – мовив батько, – вона відкрила головне…
Але я був ще дитина і боягуз:
– Може, вона страждає, – заперечив я батькові, – а може, й боїться…
– Вона вже проминула, – сказав батько, – і страждання, і страх, що є хворобами стайні, створеними для смиренних стад. Вона відкриває істину.
Я чув, як жінка плакала. Полонянка цієї ночі без меж, вона благала про лампу ввечері у своєму домі, кімнату, схожу на неї, й двері, що замикалися. Відкрита всьому всесвітові, що не показував свого обличчя, вона благала про дитину, яку цілувала перед сном і яка зосереджувала в собі світ. Залежачи на цьому пустельному плато від ласки незнайомих перехожих, вона співала про кроки чоловіка, що дзвонить увечері на порозі, вони зустрічаються і він заспокоює її. Простерта в безмірності й уже не маючи ніякої опори, вона благала, щоб їй дали греблі, бо тільки вони забезпечують змогу існувати, мішок вовни, яку треба розчесати, миску, яку треба помити, одну конкретну миску, саме цю дитину, яку треба приспати, а не якусь іншу. Вона зверталася до вічності дому, вкрита разом з усім селом однією вечірньою молитвою.
II
Отже, з верхівки найвищої башти цитаделі я з’ясував, що нема чого нарікати ані на страждання, ані на смерть у Господньому лоні, ані на саму жалобу. Адже небіжчик, якщо його пам’ять шанують, має більшу присутність і могутність, ніж живий. Я зрозумів властивий людям страх і жалів людей.
Я вирішив зцілити людей.
Я мав жаль до самотнього чоловіка, що прокидається серед безмежної патріархальної ночі, вважає, що має захист під Господніми зорями, і одразу відчуває подорож.
Я заборонив розпитувати його, знаючи, що ніколи немає відповіді, яка заспокоює. Той, хто запитує, шукає передусім прірви.
Я засуджую неспокій, що спонукає злодіїв до злочину, бо навчився розуміти їх і знаю, що їх можна врятувати, лише врятувавши від їхньої нужди. Якщо вони гадають, ніби прагнуть золота інших, вони помиляються. Але золото блищить, наче зоря. Ця любов, що не знає про себе, звернена тільки до світла, яке вони не зловлять ніколи. Вони йдуть від відблиску до відблиску, крадучи непотрібне добро, мов божевільний, що, прагнучи схопити місяць, відбитий у чорній воді водойм, спускає воду. Йдуть і кидають у нетривалий вогонь оргій марний попіл украденого. Потім повертаються до своїх нічних осель, бліді, наче напередодні побачення, нерухомі від страху злякатися, уявляючи собі, ніби тут перебуває те, що коли-небудь задовольнить їх.
Цей