своїм предметом. Тож пропозиція піти на похорон, аби підтримати Анну, спершу заскочила Іванку зненацька. Не те щоби дівчина категорично не хотіла йти, просто не замислювалася над цим. І лише зрозумівши, що відмова прозвучить щонайменше дивно, Іванка енергійно закивала:
– Я теж піду. Я з тобою.
Рута кивнула у відповідь, а тоді схилила голову й у марній спробі притлумити болюче пульсування затиснула пальцями перенісся. Головний біль гарячим поколюванням опустився на очі й засів там аж до вечора.
5
Похорон перенесли – спершу на четвер, потім аж на ранок суботи. В ніч убивства, ще до того як його сина заарештували, Стеренчук-старший узявся обдзвонювати знайомих: смикав за ниточки – всі, до яких міг дотягтися. Юрій Стеренчук був людиною товариською та дуже небідною, тож знайомих мав чимало, зокрема й серед працівників прокуратури та поліції. Тож у неділю лікар, який проводив експертизу тіла, нібито виявив у крові Чорная чималий вміст алкоголю. У понеділок уранці адвокати затриманого зустрілися зі слідчими й озвучили власну версію подій: сутичка почалася до того, як Стеренчук і Чорнай потрапили в поле огляду камери, і винуватцем конфлікту був саме Чорнай. Про самооборону, вочевидь, не йшлося – запис інциденту відкривав небагато простору для маневру, – та висновок судово-медичного експерта давав змогу акуратно змістити акцент із навмисного вбивства на дії у стані афекту. Проте адвокати схибили: Чорнай слабував на серце і зовсім не вживав алкоголю. У 12-й школі про це знали навіть прибиральниці. Олександра Скрипаль, директорка школи, поклопоталася, щоб у вівторок про це дізналися ЗМІ. Опублікована того самого дня стаття зчинила галас, завдяки якому суддя ще двічі протягом тижня призначав додаткові експертизи (остання довела, що Чорнай був тверезим) і лише в п’ятницю ввечері дозволив родичам забрати тіло з моргу.
Спочатку на похорон збирався весь 11-А. Коли стало відомо, що Якова Демидовича ховатимуть у суботу, кількість охочих попрощатися з учителем скоротилася рівно вдвічі, а зрештою до Молодіжного кладовища приїхали тільки Рута, Іванка та троє їхніх однокласниць.
Рута й сама була не рада, що зголосилася. По-перше, за тиждень спричинене вбивством почуття розгубленості не те щоби притупилося, але якось відступило на другий план. Навчальний рік добігав кінця, наближалося ЗНО. По-друге, з понеділка Руту не полишало відчуття, начеб ось-ось почнеться застуда, яка чомусь ніяк не починалася. Зранку в п’ятницю дівчині було так кепсько, що вона просто змусила себе підвестися та піти до школи, а весь той день почувалася так, ніби тягає під шлунком цеглину. По-третє, якраз напередодні похорону повернулись яскраві сни.
Зазвичай Рута спала без сновидінь, а ось після стресу чи коли дуже втомлювалася бачила дивовижно реалістичні сни. Її сни були двох типів (дівчина припускала, що насправді бували й інші, просто після пробудження пам’ятала лише два різновиди). Перший – яскраві моменти з минулого, часто саме ті, про які Рута думала перед тим, як заснути. Інколи під час таких снів вона розуміла, що спить, хоча навіть коли