так, ніби її подруга лайнулася. Рута сама зрозуміла, що верзе нісенітницю, й почервоніла ще дужче – від щік можна було прикурювати, – після чого спробувала виправити ситуацію:
– Тобто вона в мене не з собою, книжка вдома. Я… е… потім вам принесу… – Здавалося, ще трохи, і вона розплачеться. – Пробачте… Мені дуже жаль.
Аннин застиглий погляд потеплішав, і вона повільно кивнула, немовби відпускаючи дівчат. Іванка схопила Руту під лікоть і посунула геть; коли дісталися доріжки, знервовано зашепотіла:
– Статник, ну ти, блін, даєш. Оце так підтримали. Всратися й не встати.
– А ти? – огризнулася Рута. – Могла б допомогти. – В очах заблищала волога. – Стояли там як дві дури.
Висмикуючи руку в подруги з-під пахви, Іванка ненароком зачепила її груди. Рута, шикнувши, скривилася з болю.
– Що таке?
– Груди болять. Скоро місячні.
Вони обмінялися наїжаченими позирками.
– Якби знала, що ти таке молотимеш, заклеїла б рота скотчем. Відрізала б тобі язик.
– Відчепися. І без того гидко.
– Це була твоя ідея, – нагадала Іванка.
Рута схлипнула. Водночас із тим схлипом з очей викотилися дві великі сльози. Відчуття дежавю поволі завмирало, і тепер дівчина почувалася спустошеною.
– Хочу додому, – сказала вона.
Іванка промовила вже спокійніше:
– Пішли.
Дівчата закрокували асфальтованою доріжкою до виходу з кладовища. Рута тупилася в невидиму точку попереду себе й мовчазно плакала. Вони досягли кінця сектора, перш ніж Іванка наважилась обернутися. Анна Ігорівна проводжала їх поглядом. Дівчина, невідь-чому злякавшись, відвернулася, проте вже за кілька кроків озирнулася вдруге та збагнула, що Анна, як і раніше, зосереджена не на ній, а на її подрузі. Вдова буквально поглинала Руту очима. І в тому, що Анна дивилася не на напівзасипану могилу, в якій лежав її чоловік, не на людей, які проходили повз, увічливо промовляючи слова співчуття, а на Руту Статник, було щось до болю неправильне.
Іванка подумала, що це якась дуже стрьомна фігня, і пришвидшила крок.
6
Було лише п’ять по десятій, одначе Рута почувалася лихою та вимотаною, неначе день добігав кінця. Перед виїздом на кладовище вона не снідала, і дорогою додому живіт кілька разів судомило з голоду. Та щойно Рута зайшла до квартири, апетит зник. Її млоїло від самої думки про їжу, тож вона тільки випила води, до сніданку так і не торкнувшись.
Батька вдома не було. Незграбні спроби Аміни зав’язати розмову завершилися нічим. На перші кілька запитань Рута відповіла односкладно, потім відмахнулась і, буркнувши щось про втому, зачинилась у своїй кімнаті.
Її вікно виходило на схід, тобто залишалося ще щонайменше чотири години, доки сонце почне бити в нього прямими променями, проте небо було таким чистим, що від синяви просто різало в очах. Світло рикошетило звідусіль. Рута опустила жалюзі, роздяглася та пірнула під ковдру. Потім поставила на коліна ноутбук, устромила у вуха навушники-крапельки, відкрила Вайбер і набрала сестру.
Інді