лише під час місячних, а тоді розірвав зв’язок? Рута з жахом збагнула, що вона по вуха в лайні та що Інді їй не допоможе. Вона сама по собі. У голові бриніли останні Ларині слова, вони застрягли в мозку, глушачи інші думки, й поволі з них викристалізовувалося болюче усвідомлення, що Лара навряд чи зателефонує. Які-небудь серйозні наслідки загрожували йому лише в разі, якби Рута вирішила залишити дитину, чого вона, вочевидь, не робитиме. Лара це розумів, а отже, міг просто зникнути. Вдати, наче нічого не сталося, й покинути її.
Проте він таки перетелефонував – приблизно за чверть години. Почав з того, що не хоче про таке розмовляти телефоном і запропонував зустрітися. Рута цілковито загубилася в емоціях: її трусило від злості, водночас коліна підгинались від полегшення. Зійшлися на тому, що Лара за півгодини під’їде до стоянки реквізованих авто перед відділенням «Приватбанку» на Грушевського.
Відклавши телефон, Рута підскочила до дзеркала та швидко привела себе до ладу. Потім утиснулася в джинси, змінила футболку, кинула батькам, що незабаром повернеться, і за п’ять хвилин до домовленого часу вже ходила поміж укритих пилом позашляховиків на встеленому пощербленою бруківкою майданчику перед триповерховою будівлею банку.
Лара запізнився на двадцять хвилин. Увесь цей час дівчина смиренно простояла перед «Приватбанком» і вже через це почувалася покинутою та зрадженою. І ще розлюченою, певна річ. Рохлябаний «мерседес» пролетів перехрестя Грушевського із Соборною та Київською вже після того, як небо потемніло, і на той момент Рутина налаштованість на тиху та зважену розмову випарувалась без сліду. Лара різко пригальмував навпроти Рути і, не глушачи двигуна, вистрибнув із машини так, начеб вона палала. Дівчині вистачило одного погляду, щоб збагнути: Лара з’явився не для того, аби її підтримати. Домовлятися – можливо, але однозначно не втішати й заспокоювати. Вона склала руки на грудях і з гірким презирством у голосі дорікнула:
– Ти спізнився.
Лара вдав, що не почув.
– Сідай, прокатаємося.
– Ні.
Двигун розхристано торохтів.
– Тоді давай у «Броварню на Грушевського».
– Я прочекала довбані півгодини.
Він невдоволено випнув щелепу.
– Куди ти хочеш?
– Я хочу поговорити. Тут.
Лара стояв за півметра від Рути, проте примудрявся ухилятися від прямого погляду. Дивився то на небо, то на багатоповерхівки позаду і намагався триматись розслаблено. Однак марно: попри вдаваний спокій, у голосі вчувалася знервованість, а вирячені водянисто-сірі, як у окуня, очі виказували розгублення.
Дівчина мовчала, вижидаючи, коли Лара нарешті наважиться зустрітися з нею поглядом. Кілька секунд тиші здалися хлопцеві нестерпними, він видобув із кишені зім’яту пачку «Winston’а», нервово витрусив цигарку і, тішачись можливості хоч на кілька секунд затулити обличчя долонями, прикурив від дешевої газової запальнички.
Рута звела брови. Не те щоб вона категорично не сприймала куріння, просто за майже два місяці, відколи вони почали