ж маєте його з собою, hein?13 – Пуаро дивився їй просто в очі.
Жінка секунду повагалася, а потім вийняла з вирізу сукні тонкий довгий ланцюжок і нахилилася, розкривши долоню. В руці у неї поблискував камінь, наче білий вогник, закутий у витончену платинову оправу.
Пуаро захоплено зітхнув.
– Épatant!14 – прошепотів він. – Дозвольте, мадам? – Детектив узяв прикрасу й уважно розглянув її, а потім із поклоном повернув власниці. – Пречудовий камінь, без жодного ґанджу. Ах, cent tonnerres!15 І ви носите його з собою, comme ça!16
– Ні-ні, насправді я дуже обережна, мосьє Пуаро. Зазвичай він лежить замкнений у моїй скриньці для коштовностей, яку я зберігаю в готельному сейфі. Ви, певно, чули, ми зупинилися в «Магніфісенті». Я лише сьогодні взяла камінь із собою, щоб показати вам.
– І ви залишите його тут, n’est-ce pas?17 Ви ж послухаєте татуся Пуаро?
– Річ у тім, мосьє Пуаро, що у п’ятницю ми їдемо на кілька днів на гостину в маєток лорда й леді Ярдлі.
Коли я почув це прізвище, в моїй голові озвалися невиразні спогади. Ходили якісь плітки, пов’язані з Ярдлі – але які? Кілька років тому лорд із леді відвідали Сполучені Штати, і після цього поповзли чутки, що його світлість дуже близько познайомився там із кількома прекрасними дамами. Але було там щось іще, якісь розмови про зв’язок леді Ярдлі з кінозіркою з Каліфорнії… І раптом мене осяяло: це ж був, власне, Ґреґорі Рольф!
– Відкрию вам маленький секрет, мосьє Пуаро, – продовжувала міс Марвелл. – У нас до лорда Ярдлі є одна справа. Можливо, ми домовимося, щоб він дозволив нам зняти фільм у своєму родинному маєтку.
– У маєтку Ярдлі? – з цікавістю вигукнув я. – О, та це ж одне з найкрасивіших місць в Англії!
Міс Марвелл кивнула.
– Думаю, це справжній середньовічний замок. Але лорд за це просить чималі гроші, і я, звісно, ще не знаю, чи вдасться укласти угоду. Втім, ми з Ґреґом завжди любили поєднувати справи з розвагами.
– Але… Перепрошую, якщо я чогось не розумію, мадам… Ви ж можете поїхати в маєток Ярдлі й без діаманта?
Погляд міс Марвелл став пронизливим і суворим, від дитячої невинності не лишилося й сліду. Вона раптом почала здаватися значно старшою.
– Я хочу, щоб прикраса була на мені.
– Напевно, – вихопилося в мене, – в колекції Ярдлі є багато знаменитих коштовностей, і серед них – великий діамант?
– Саме так, – зронила міс Марвелл.
Я почув, як Пуаро пробурмотів: «Ага, c’est comme ça!18» А тоді сказав голосно:
– Отже, ви вже знайомі з леді Ярдлі або її знає ваш чоловік? – як завжди, йому пощастило вивести нашу співрозмовницю на чисту воду (свою удачу в цих питаннях Пуаро гордо називає обізнаністю в психології людини).
– Ґреґорі познайомився з нею, коли леді відвідувала Штати три роки тому, – сказала міс Марвелл. Вона мить повагалася, а потім швидко запитала: – Хтось із вас читає «Світську хроніку»?
Ми з Пуаро, опустивши очі, зізналися, що маємо за собою такий гріх.
– Я питаю,