href="#n30" type="note">30 від місця, де лежала леді. Коли ми підбігли до цього виходу, у мене вихопився скрик: просто на порозі лежало намисто, що його, тікаючи, впустив злодій. Я впав на коліна і радісно схопив прикрасу, аж тут скрикнув лорд Ярдлі: посередині намиста зяяв отвір. «Зірка Сходу» зникла!
– Так он воно що, – видихнув я. – Це були не звичайні злодії. Їм потрібен був саме той камінь!
– Але як той китаєць потрапив у дім?
– Через ці двері.
– Та ж вони завжди замкнені!
Я похитав головою.
– Зараз не замкнені. Погляньте. – Я штовхнув двері, і вони відчинилися.
Тут щось упало на підлогу. Я нахилився й підняв клаптик шовкової тканини з вишивкою. Без сумніву, він відірвався від халата китайця.
– Мабуть, поспішаючи, він прищемив край одягу дверима, – пояснив я. – Біжімо за ним! Він не міг утекти далеко.
Та всі наші зусилля виявилися марними. Злодій легко розчинився в темряві. Ми мусили повернутися, і лорд Ярдлі послав слугу в поліційний відділок повідомити про злочин.
Пуаро весь цей час був із леді Ярдлі, він подбав про неї не гірше, ніж це зробила б жінка. Леді почувалася вже значно краще і змогла розповісти нам, що сталося.
– Я саме збиралася ввімкнути горішнє світло, коли ззаду на мене напав чоловік. Він рвонув намисто на моїй шиї так сильно, що я впала навзнак. Тоді я встигла помітити, як він тікає через бічні двері. Волосся в нього було заплетене в косичку, а вбраний він був у вишитий халат, тож я здогадалася, що то китаєць. – Леді замовкла і здригнулася.
Увійшов дворецький і тихо сказав лордові Ярдлі:
– Прибув джентльмен від Гоффберґа, мілорде. Він каже, що ви на нього чекали.
– Сили небесні! – вигукнув із досадою лорд. – Треба з ним поговорити, мабуть. Але не тут, Маллінґсе, а в бібліотеці.
Я відвів Пуаро вбік.
– Дорогий друже, вам не здається, що нам краще повернутися в Лондон?
– Ви так вважаєте, Гастінґсе? Чому?
– Ну, – я делікатно кашлянув, – усе пішло трохи не так, як планувалося, правда? Ви сказали лордові Ярдлі довіритися вам, і тоді все буде гаразд – а натомість діамант вислизнув прямісінько у вас з-під носа!
– Це правда, – понуро погодився Пуаро. – Не можу сказати, що це моя найблискучіша перемога.
Я мало не розсміявся, почувши, як мій друг сприймає події, але продовжував правити своєї.
– Отже, тепер, коли ми спричинили – перепрошую за вислів – такий розгардіяш, невже ви не думаєте, що краще негайно звідси поїхати?
– А як же вечеря, чудова, без сумніву, вечеря від видатного кухаря лорда Ярдлі?
– Ах, яка там вечеря! – нетерпеливився я.
Пуаро з жахом звів руки до неба.
– Mon Dieu!31 У цій країні ви ставитеся до гастрономічних справ зі злочинним недбальством.
– Є ще одна причина, чому ми маємо негайно повертатися в Лондон, – продовжував я.
– І що ж це причина, мій друже?
– Другий діамант, – прошепотів я, – той, що належить міс Марвелл.
– Eh