Бачите, я таки мав рацію.
– Здається, так, mon ami, – м’яко сказав Пуаро. – Кажуть, що коли здається, то треба хреститися, але ж таки здається, що так…
Поки ми їхали на таксі до «Магніфісента», я раптом усвідомив усю підступність вигаданої злочинцями схеми.
– А хитро вони придумали з тою «повнею»! Хотіли відволікти нас і змусити думати про п’ятницю, а тим часом зробити свою чорну справу. Шкода, що ви їх не розкусили.
– Ma foi!34 – легковажно сказав Пуаро. Він знову був, як завжди, спокійнісінький. – Ніхто не здатен передбачити все наперед.
Мені стало його шкода. Так ненавидіти поразки!
– Не журіться! – спробував я підбадьорити друга. – Наступного разу вам пощастить більше.
Щойно ми прибули в «Магніфісент», нас одразу провели в кабінет управителя. Там уже був Ґреґорі Рольф і двоє детективів зі Скотленд-Ярду. Навпроти за столом сидів дуже блідий управитель.
Коли ми зайшли, Рольф кивнув.
– Схоже, ми наблизилися до розгадки цієї таємниці, – сказав він, – але… Повірити не можу! У того хлопця мала бути сталева витримка!
За кілька хвилин нас ознайомили з фактами. Містер Рольф вийшов із готелю об 11 : 15. Об 11 : 30 якийсь джентльмен, надзвичайно на Рольфа схожий, зайшов у готель і попросив видати йому скриньку з коштовністю із сейфу. Поставив підпис на документі, ніби ненароком зазначивши: «Підпис вийшов трохи не такий як завжди, але це тому, що я вдарився рукою, коли виходив із таксі». Управитель на це тільки всміхнувся і зазначив, що великої різниці він не бачить. Тоді Рольф засміявся і сказав: «Дивіться не сприйміть мене за злодія й не запроторте у в’язницю. Останніми днями я отримав кілька листів із погрозами від китайця, але найгірше, що сам я теж схожий на китайця – погляньте лишень на мої очі».
– Я подивився на його очі, – продовжив свою розповідь управитель, – і одразу зрозумів, до чого він хилить. Кутики очей того чоловіка піднімалися і скошувалися, як у людей зі Сходу. Спершу я цього не помітив.
– Хай йому лихо! – заревів Ґреґорі Рольф і нахилився вперед. – А зараз які в мене очі?
Управитель поглянув на нього й здригнувся: – Звичайні, сер. Я не бачу нічого китайського. – і справді, у відвертих карих очах, які дивилися на нас, не було анічогісінько східного.
Детектив зі Скотленд-Ярду гмикнув: – А той чоловік був сміливий. Підозрював, що очі можуть його викрити, і вирішив діяти на випередження, звернувши увагу на свою особливість. Він, мабуть, чатував біля готелю і спостерігав за вами, сер, а коли ви відійшли достатньо далеко, пробрався всередину.
– А що ж сталося з прикрасою? – запитав я.
– Її знайшли у коридорі в готелі. З намиста зник тільки один камінь – «Зірка Заходу».
Ми з Пуаро перезирнулися. Історія звучала неймовірно дивно.
Аж тут мій друг скочив зі стільця і сказав із жалем:
– Боюся, користі з мене було мало. А можна побачитися з мадам?
– Вона, мабуть, іще не відійшла від шоку, – відказав Рольф.
– Тоді я хотів би поговорити з вами тет-а-тет, мосьє.
– Звісно.
За