Єльцина як лідера російської опозиції до режиму не викликав жодних сумнівів. Рядові росіяни втомилися від постійних виступів Горбачова, які відчутних результатів майже не давали. Провал горбачовської політики, що вилилась у порожні полиці магазинів і невдоволення людей, сприяли росту популярності Бориса Єльцина не менше, ніж його неймовірний політичний нюх і здатність об’єднати ліберальних прихильників перебудови та лідерів російського робітничого руху – і все це під національним прапором відродження Росії. У березні 1989 року, усупереч волі Кремля, москвичі обрали Єльцина народним депутатом СРСР. За рік він був обраний народним депутатом РРФСР від рідного Свердловська, а ще за два місяці став головою Верховної Ради Росії47, обійшовши за підсумками голосування двох кремлівських кандидатів. Незабаром Борис Єльцин оголосив про свій вихід із КПРС.
Розрив Єльцина з партією відбувався максимально публічно – зречення сталося перед депутатами останнього партійного з’їзду в липні 1990 року. Коли з’їзд відмовився прийняти запропоновану ним нову назву партії – Партія демократичного соціалізму, – колишній партійний ватажок зі Свердловська виступив із промовою, у якій оголосив про вихід із КПРС. Єльцин вимагав перейти до багатопартійної демократії та заявив, що, як голова президії російського парламенту, не може бути підлеглим жодній партії. Цей учинок дався Єльцину непросто, і шлях до нього теж не був легкий. Він безперервно працював над текстом про свою відставку, а в день її проголошення від хвилювання не знаходив собі місця. Пізно ввечері напередодні виступу Єльцин поділився побоюваннями та сумнівами з Геннадієм Бурбулісом, уродженцем його рідної Свердловської області, який у ті часи був найближчим соратником Бориса Миколайовича. «То була людина, яка не просто мучилась майбутнім виступом, – згадував Бурбуліс. – Він надзвичайно глибоко переживав те, що мав зробити. […] І, не приховуючи, казав: “Але ж це мене виростило!”»48
Горбачов вважав вихід Єльцина з партії кінцем його політичної кар’єри, «логічним кінцем», як пояснював він своєму ліберальному раднику Анатолію Черняєву. Фактично ж публічний вихід Єльцина з партії означав кінець її керівної ролі в суспільстві, що спричинило хвилю втеч із КПРС. Здебільшого це відбувалося без показухи: партійці переставали сплачувати членські внески, ходити на збори, виконувати партійні доручення. Втрачаючи членів, партія втрачала й силу. У 1990 році, крім Єльцина, партію покинули ще 2,7 млн осіб, і загальна чисельність членів КПРС із 19,2 млн осіб упала до позначки 16,5 млн. Утрати тільки від прямого виходу з партії склали 1,8 млн осіб. Пізніше Горбачов згадував, що за вісімнадцять місяців, до 1 липня 1991 року, понад 4 мільйони членів КПРС (майже чверть від загальної кількості) або самі покинули партію, або були виключені з її лав за антипартійну позицію чи за відмову виконувати партійні розпорядження