росіян почалася з 1989 року (причому за межами Російської Федерації) у відповідь на піднесення націоналістичних настроїв у країнах Балтії, Молдові (Молдавії), інших республіках, де росіяни були меншістю. Незабаром вона охопила й Росію, і то досить несподівано. Російські ліберали, які спирались переважно на Москву та Ленінград, схилялися до політичного альянсу із прибалтійськими республіками, що вже проголосили суверенітет. Лідери російського демократичного руху поділяли ліберально-економічні погляди прибалтійських колег і вирішили перейняти їхню політичну стратегію для здобуття суверенітету Росії. Навесні 1990 року, під час передвиборчої кампанії до російського парламенту, Єльцин визнав ідею російського суверенітету, що в тих обставинах означало розширення політичних та економічних повноважень республік. Це був блискучий хід, він збільшив популярність Єльцина не тільки в колі московської та ленінградської інтелігенції, а й за її межами.
До горбачовської перебудови далеко не всі росіяни (як і сам Єльцин) ототожнювали себе з Російською Федерацією, найбільшою з радянських республік, котра, однак, не мала своєї компартії та Академії наук: навіщо, якщо КПРС і всесоюзна АН і так сиділи в Москві, керували ними росіяни, ті ж таки росіяни становили й кістяк персоналу? В інтерв’ю, яке він дав наприкінці 1990 року, Єльцин зізнався, що на початку не мав особливих почуттів до радянських російських інституцій: «Я вважав себе громадянином країни [СРСР], а не Росії. Ну, ще я вважав себе патріотом Свердловська, бо там працював. Але поняття Росії було для мене настільки відносним, що за час роботи першим секретарем Свердловського обкому партії з більшості питань я звертався не в російські відділи. Спочатку я звертався до ЦК КПРС, а після того – у союзні органи»53.
На той час Єльцин не єдиний із політиків розігрував новознайдену російську карту. Не менш успішно це робили й опоненти-консерватори, згуртовані навкруг ідеї створення Комуністичної партії Російської Федерації. Ця ідея отримала імпульс у перші місяці 1990 року після оформлення наприкінці 1989 року в рамках КПРС Демократичної платформи на чолі з Єльциним та іншими прихильниками радикальних реформ. Консерватори забажали нової партії, окремої і від Єльцина, і від Горбачова. Члени всесоюзного Політбюро не знали, як реагувати на нові віяння. Сам Горбачов підтримував і тих, і тих.
– Якщо буде РКП [Російська комуністична партія], – казав він однопартійцям на засіданні Політбюро 3 травня 1990 року, – то вона більше тиснутиме на компартії інших республік, і ті скажуть: навіщо нам узагалі КПРС?!
А вже за декілька хвилин він відчитував секретаря ЦК, який виступив проти створення РКП:
– Якщо ми відмовимо (щодо РКП), то росіяни скажуть: ми їх (інородців!) збирали 1000 років. А зараз вони вчать нас, як жити! Та котіться ви всі від Росії якомога далі!
Горбачов був проти створення окремої російської партійної організації,