головне в житті – не висовуватися.
Він навіч бачив, як наприкінці 1940-х – на початку 1950-х спецслужби переслідували оунівців, які ще залишалися на волі. Йому не була потрібна секретна доповідь Хрущова 1956 року, щоб бачити, наскільки упереджено й політизовано діяла радянська судова машина в роки сталінізму. І все ж, як Горбачов і Єльцин, чиї родичі постраждали в роки Великого терору, Кравчук без вагань став на службу КПРС. Після закінчення Київського університету за фахом «Політекономія» він зробив карколомну кар’єру. Та якщо Горбачов і Єльцин мали в підпорядкуванні чималі регіони СРСР, то Кравчук був типовим партійним чиновником, функціонером.
У 1980-ті роки Кравчук, колишній польський підданий, піднявшись службовими щаблями, очолив відділ агітації та пропаганди ЦК КПУ. Він не міг похвалитися походженням із промислового Донбасу чи належністю до дніпропетровського клану, і якби доба Брежнєва тривала довше, посада ця, найпевніше, була б вінцем його кар’єри. Однак тут прийшов Горбачов із перебудовою та гласністю, відбулися відносно вільні вибори, і партії знадобилися люди, здатні спілкуватися з масами і обстоювати власну точку зору в дебатах з опонентами. Кравчук виявив такі якості, і коли восени 1989 року Щербицький, який ніколи не довіряв цьому волинському генію пропаганди, пішов у відставку, він зміг стати секретарем ЦК КПУ.
Улітку 1990 року Кравчук став спікером українського парламенту, змінивши на цій посаді Володимира Івашка, якого Горбачов, намагаючись урятувати російсько-українську спайку в центрі, перевів у Москву і зробив своїм заступником по партії. Так Кравчук очолив законодавчий орган, де приблизно третина депутатів виступала за незалежність України, а решта – за посилення автономії в межах СРСР. «Як голова української Верховної Ради, – читаємо в короткому довіднику Буша біографію Леоніда Макаровича, – Кравчук змушений спритно лавірувати між вимогами комуністичної парламентської більшості та інтересами незалежників». І справді, він віртуозно це робив, користуючись тим, що ще до обрання його спікером влітку 1990 року парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет, виправдавши цей крок економічно й політично. Девід Ремнік, журналіст Washington Post, висвітлюючи київський вояж Буша, цитував слова Кравчука, що він бачить нагоду створити повноцінну українську державу й не хоче нехтувати даним йому шансом84.
Кравчук тепло прийняв високого американського гостя, хоч візит і був для нього несподіваним. Як він пізніше згадував, Москва не дозволила йому брати участь у підготовці візиту, і його лише в останню мить викликали з відпустки для зустрічі Буша. Він прилетів із Криму просто в Бориспільський аеропорт (преса відзначила його засмагу), навіть не встигнувши заїхати додому. Кравчук почав свій виступ із привітання Джорджа й Барбари Бушів на «українській землі», усіляко підкреслюючи вищість українського над радянським, але при цьому уникав навіть натяку на незалежність України. Так само як перед командою