себе кавалером. (Наталка теж була дорослішою від мене на два роки.) Трималася за неї, як за щось дорогоцінне, шалено важливе, таке, що понад усе боїшся втратити, тому, звісно ж, в одну мить втрачаєш. Бо не гоже любити когось більше від Бога, хтось-то казав. Наша дружба протривала лише рік: на другому курсі Наталка взяла академку й виїхала до Італії. У кінці дев’яностих, на початку двохтисячних багато хто вибирався за кордон, ціла епідемія заробітчанства охопила була Україну, надто й західні краї, звідки вийшла я. Десь років через шість Наталка покликала мене до себе: чого тобі вишукувати дешеві й «адські» (так і сказала: адські) підробітки, у мене – своя пекарня, похвалилася Наталка, міситимеш здобне тісто, тобто машина міситиме, а ти тільки кластимеш у неї що треба для тіста і розфасовуватимеш його у веселі формочки. Потім діставатимеш готову випічку з електричних печей.
Еге ж, не моя то справа – кухня. Я не мислю себе без вичитування й письма, без виправлення ком, тире, русизмів, інших помилок у текстах. Тоді я вже була кількарічною коректоркою науково-методичного журналу, втім, увесь час мусила робити щось іще через постійну заборгованість у зарплаті. Зокрема, ще більше вичитувати-виправляти-редагувати-писати-створювати-складати різні тексти як не ночами, то ранніми-ранками, або й у редакції в обідню пору чи в робочий час, вдаючи, що працюю над статтями для журналу…
Авжеж, я поїхала до неї, до своєї Наталки, з якою часто ділила домашні наїдки та гуртожитське ліжко: столичній юнці життя поза домом-квартирою було цікавим, тож вона часто втікала до нас у гуртожиток, лишалася на ніч. Вузьку ковдру з нею теж ділила, бо зими були холодними, а наші кімнати не обігрітими. Ще – парти в аудиторіях, шпаргалки на контрольних, навіть почерк: він у нас був дуже схожим, тож ми не раз виконували одна за одну письмові самостійні. А також – перші емоції від закоханості, перші цигарки, прогуляні пари, найпримітивніші радості у вигляді валентинок на День закоханих (за нашої юності це свято саме набирало популярності) та найбільші, як нам здавалося, проблеми.
Коли Наталка сказала, що «капець-залетіла», я спокійно ходила по аптеках, розшукувала для неї «щось проти вагітності» й отримувала навзаєм злісні погляди та виховні коментарі-напучування підстаркуватих фармацевток. Утім, сказане летіло повз мене, мов стріли невлучного стрільця – аби-куди. Бо ціль йому ледь видима, малодоступна. Наталка стояла за дверима, вона навіть досередини аптек не заходила, так боялася і соромилася: «А раптом мене помітить хтось знайомий?» Мені ж, приїжджій, виручити подругу було геть небоязко.
Й от вона, італійська синьйора, дружина власника кондитерської-пекарні, зустрічає мене на вокзалі й везе у великий дім, який, я вважаю, стане мені рідним тимчасовим пристанищем. Принаймні я розраховую на теплі, задушевні розмови по вечорах: вони колись шалено розраджували й підтримували нас обох. Але нічого з цього не дочекаюся за цілих вісім місяців, що їх проведу на чужині. Ані разочку. Жодної миті.
Як виявилося, мою Наталку називали