rel="nofollow" href="#n4" type="note">4. У цьому випадку ми бачимо Другу авеню, що в центрі Нью-Йорка.
Так, саме так. Тільки за цими декораціями ховалися не закулісні майстерня і склад, а лише всеосяжна розбухла пітьма. Якийсь величезний мертвий всесвіт, у якому Роландова Вежа вже впала.
«Будь ласка, нехай це буде виплід моєї уяви, – подумав Едді. – Прошу, нехай це буде просто культурний шок чи старий добрий мороз поза шкірою».
Але він розумів, що це не так.
– Як ми сюди потрапили? – спитав він у Джейка. – Дверей же не було… – Він затнувся, а потім з надією в голосі спитав: – А може, це просто сон?
– Ні, – відповів Джейк. – Це більше схоже на те, як ми мандрували у чарівній кулі. Тільки цього разу обійшлося без кристала. – Раптом його осяяло. – А ти чув музику? Дзвіночки? Перед тим, як ми опинилися тут?
У відповідь Едді кивнув.
– Мелодія була нестерпна. У мене аж очі засльозилися.
– Так, – сказав Джейк. – Точно.
Юк тим часом обнюхував пожежну колонку. Едді з Джейком зупинилися, щоб дати малому зробити своє діло – додати власне повідомлення до дошки, вже й без того заліпленої оголошеннями. Інший Джейк – Малий’77 – ішов попереду повільно, роздивляючись усе навколо. Едді подумав, що той має вигляд туриста з Мічигану. Хлопчик навіть витягав шию, щоб побачити дахи будівель, і Едді стрелила думка, що якби його запопала за таким ділом Нью-Йоркська комісія з цинізму, то в нього відняли б блумінгдейлівську5 платіжну картку. Не те щоб він скаржився – так за малим було легше йти.
І щойно Едді про це подумав, як Малий’77 зник.
– Куди ти пропав? Джейку, де ти подівся?
– Без паніки, – відказав Джейк, розплившись в усмішці. (Юк на рівні його щиколотки вставив свої п’ять центів: «Іки!») – Я зайшов до книгарні. До… ее… «Мангеттентського ресторану “Пожива для розуму”», так він називається.
– Це той магазин, де ти купив «Чарлі Чух-Чуха» і книжку загадок?
– Точно.
Джейкова загадкова усмішка сподобалася Едді, бо від неї обличчя малого аж засяяло.
– Пригадуєш, як розхвилювався Роланд, коли я сказав йому прізвище власника книгарні?
Едді кивнув. Господаря «Мангеттенського ресторану “Пожива для розуму”» звали Кельвін Тауер. Кельвін «Вежа».
– Ходімо швидше, – поквапив Джейк. – Я хочу подивитися.
Двічі Едді не змусив себе просити. Йому теж кортіло подивитися.
У дверному проході Джейк зупинився. Всміхатися він не перестав, але усмішка стала трохи стриманішою.
– Що таке? Що з тобою? – стривожився Едді.
– Не знаю. Здається, щось змінилося. Просто… так багато всього сталося, відколи я тут не був…
Він не відводив погляду од дошки, що стояла біля вікна, пописана крейдою. Такий спосіб реклами товару здався Едді цілком гідним. Та дошка скидалася на ті, що їх виставляли біля забігайлівок, а ще на рибних ринках.
З Міссісіпі! Смажений на пательні Вільям Фолкнер
У твердій палітурці – ринкова ціна
У