що, коли настане ця мить, він злякається, можливо, навіть втратить дар мови. Він був фермером, а не артистом чи політиком. А потім подумав про своїх дітей і, знову підвівши погляд, зрозумів, що не боїться дивитися у вічі цим чоловікам. Перо в його руках не затремтіло. Коли він заговорив, слова полилися легко й невимушено. Нехай вони навіть не зроблять того, на що він сподівався (можливо, дідо мав рацію), але скидалося на те, що послухають його охоче.
– Вам усім відомо, хто я такий, – мовив він, стискаючи в руках стовбур древнього червонястого пера. – Я Тіан Джефордс, син Люка, чоловік Залії Гунік. У нас з нею п’ятеро дітей, дві пари близнюків і одинак.
Зала тихо загомоніла: люди, певно, обмінювалися словами про те, як пощастило Тіану і Залії з Аароном. Тіан дочекався, поки гамір вщухне.
– Все своє життя я прожив у Кальї. Я ділив з вами кхеф, і ви ділили свій зі мною. А тепер послухайте, що я скажу, будь ласка.
– Просимо, сей, – забурмотіли вони. Ця відповідь була загальноприйнятою, не більше, проте Тіана вона підбадьорила.
– До нас їдуть Вовки, – сказав він. – Цю новину я почув від Енді. За тридцять днів від повні до повні вони будуть тут.
Знову тихий гомін. Тіан почув нотки переляку й обурення, але не подиву. Що-що, а поширювати новини Енді вмів бездоганно.
– Навіть ті з нас, хто вміє трохи читати і писати, не мають паперу, на якому можна було б писати, – вів далі Тіан, – тож я не можу сказати вам напевно, коли вони з’являлися тут востаннє. Записів немає, лише усні перекази. Я знаю, що тоді я був ще зовсім малий, тож давніше, ніж двадцять років тому…
– Двадцять чотири, – промовив чийсь голос із глибини залу.
– Ні, двадцять три, – заперечив голос ближче до передньої частини. Підвівся Ройбен Кавера, пухкий чоловічок з круглим, завжди радісним і доброзичливим обличчям. Втім, зараз від радісного виразу не лишилося й сліду, обличчя виражало лише тривогу. – Вони забрали Рут, мою сестру, чуйте.
Із зали долинуло бурмотіння – так чоловіки, що скупчилися на лавах, висловлювали свою згоду. Вони могли б розсістися, але натомість вирішили сидіти пліч-о-пліч. Часом у незручності є своя зручність, подумав Тіан.
– Коли вони з’явились, ми гралися під великою сосною на передньому подвір’ї, – розповів Ройбен. – Відтоді я щороку робив на тому дереві насічку. Навіть після того, як сестру повернули, я не припинив їх робити. Там двадцять три мітки, отже, двадцять три роки. – Сказавши це, він сів.
– Двадцять три чи двадцять чотири – не має значення, – відповів Тіан. – Ті, хто за останньої появи тут Вовків, був дітьми, відтоді виросли і самі народили дітей. Ми зібрали непоганий урожай для тих вилупків. Урожай дітей. – Він зробив паузу, даючи чоловікам змогу самотужки дійти до наступної думки, перш ніж сам вимовить її вголос. – Звісно, якщо ми їм дозволимо. Якщо дозволимо Вовкам забрати наших дітей до Краю грому і потім повернути нам рунтів, пусті оболонки.
– А що ще, в біса, ми можемо вдіяти? – прокричав чоловік, що сидів