років, його інтуїція виявилася правдивою.
– Вона могла всім керувати, коли вони йшли звідси, але там вона може й не втримати керування.
Нарешті, підвівши очі від книги, яка так вразила його, заговорив Каллаген:
– Чому так?
– Тому що там не її світ, – відповів Роланд. – Той світ – світ Сюзанни. Якщо вони не знайдуть спосіб, як їм співпрацювати, вони там можуть загинути всі разом.
Хенчик і Кантаб вирушили до манні Червоної Стежини, по-перше, щоб розповісти зборам старійшин (всуціль із чоловіків) про те, що було перероблено вдень, а по-друге, про ту ціну, яку вони мусять заплатити за цю роботу. Роланд пішов з Розою до її хатини. Та стояла на схилі, трохи вище від ще недавно охайної вбиральні, тепер майже геть зруйнованої. Всередині цієї вбиральні недоладним сторожем стирчав зламаний робот-вістовий Енді (котрий колись виконував багато інших функцій). Розаліта роздягала Роланда повільно, догола. А вже коли він лежав як мати народила, вона простерлася на ліжку поруч з ним і мастила його своїми особливими мазями: рани – котячою олією, а більш чуттєві місця – якоюсь жирнішою, з легким запахом, сумішшю. Вони кохалися. Кінчили разом (випадковий фізичний збіг, що його дурні сприймають за знак долі), до них долітали вибухи феєрверку на центральній вулиці Кальї й хвацькі вигуки, які видавали фолькен, більшість з котрих, судячи з їх гомону, були вже добряче під мухою.
– Спімо, – шепнула вона. – Завтра я тебе вже не побачу. Ні я, ні Айзенгарт, ні Оверголсер, і ніхто більше в Кальї.
– Так ти провидиця? – спитав Роланд. Голос його звучав розслаблено, аж безтурботно, проте, навіть коли він вганявся в глибини її жару, його не полишала тривога за Сюзанну: втрачену частинку його ка-тету. Навіть якби не трапилося нічого іншого, самої цієї втрати було достатньо, щоб завадити йому отримати справжній відпочинок і полегшення.
– Ні, – відповіла вона. – Але час від часу я маю передчуття, як і кожна жінка, особливо коли її чоловік ось-ось її покине.
– То я для тебе дійсно цей… Твій чоловік?
Вона подивилася сором’язливо і водночас уперто.
– Атож, за той коротенький час, що ти перебував тут, мені сподобалося вважати тебе ним. Скажеш, я не права, Роланде?
Він різко мотнув головою. Приємно було знову стати чоловіком якоїсь жінки, нехай навіть на короткий час.
Вона побачила в його жесті щирість, і лице її посвітлішало. Погладила його по худій щоці.
– Нам пощастило зустрітися, Роланде, справді ж? Зустрітися в Кальї.
– Атож, леді.
Вона торкнулася того, що залишилося від його правої руки, а тоді правого стегна.
– А як твої рани?
Їй він не міг брехати.
– Лютують.
Вона кивнула, потім взяла його за ліву руку, яку йому вдалося вберегти від почвар омарів.
– А ця?
– В порядку, – сказав він, хоча й відчував у ній глибокий біль. Притаєний. Той, що чекає свого моменту, щоб оприявнитися. Розаліта називала це сухим крутієм.
– Роланде!