там навколооккультних панночок. Це – остракізм: острах через зневагу. Позакласовість. Маргінальність. Позасуспільність. Майже – потойбіччя.
Відунка усміхнулася кутиками кривавих пелюсток вуст. Колись і вона, як і княжна, оступилась. А чи вона? Швидше, то життя її зіштовхнуло зі сходинки розміреності. Вона була дочкою короля – не якогось там фенія, навіть такого видатного, яким був батько Ліадейн. Навіть не вождя клану. А самого, верховного… Її звабив батьків охоронець – солдат почесної гвардії. Цього факту було достатньо, аби дочку короля кинули в мішок, оглушили, щоб вона втратила свідомість, і викинули в глухому лісі. Ось як мало значила жінка колись. І лишень одне не змінилося: що кухарка, що дочка короля.
Тож відьма чудово розуміла свою гостю – всі її страхи, все її єство, всю її суть. Суть дівчини-жінки, що пішла проти системи, була такою вільною, що кохалася з тим, у кого була закохана, а не з тим, кого їй призначать у чоловіки.
Хмиз швидко догорав. У печері ставало дедалі тепліше й сухіше. На противагу цьому затишку дощ падав стіною, немов та ширма, що закривала вхід у печеру.
– Іди.
– Що? – не зрозуміла Ліадейн.
– Тікай, доки не пізно. Забудь усіх і все, що мала тут. Тепер у тебе є тільки ти.
Ліадейн затамувала подих. З її носа крапали сльози на долівку. Вона знала, що виконає все, що накаже їй ця жінка. Недаремно ж вона прийшла сюди, в непролазну хащу, аби запитати поради в тієї, котра спілкувалася з Богом[30].
– Але, куди? Куди мені тікати?
Відьма знову всміхнулась і зробила вона це так, немов саме сонце зійшло в печері:
– Не переймайся. В мене від мореплавців, що приходили до мене за порадами, залишилися карти світів. Тікай у далекі землі, де ти, якщо подолаєш усі випробування, станеш королевою. Я допомагатиму тобі, являючись у найтяжчі твої хвилини, коли ти будеш на грані життя й смерті. Або коли ти ось-ось ухвалиш рішення, що призведе до смерті багатьох ще ненароджених… – Відьма підняла на Ліадейн, дочку найвідомішого в Ірландії фенія Ултану, свої прекрасні сливові очі. В них бігали бісики від вогнища, бавилися з краплинками бурштину. Ті сливи палали.
– Іди, – наказала відьма Ліадейн.
5
Я зустріла Макс на одній тусі. Власне, мене запросили на днюху до шефа, і я сподівалася задурно повечеряти, притарабанивши «нікомуНепотрібний» альбом якогось художника, виданий корпорацією «Луї Віттона», і котрий вже ось другий місяць як чекав свого «зоряного часу». А, як відомо, книжки старішають так само, як і цукерки – повільно, але невідворотно вкриваючись пилюкою, що роз’їдає плоть. Тож це запрошення стало як ніколи в пригоді, аби розплатитися розкішним фоліантом, презентованим мені за чорними дверима фундації на знак подяки за вдалу фотосесію[31].
Однак на святі (о боги!) не давали нічого, крім шампанського й канапок. Я пам’ятаю, як похмуро роздивлялась елітну квартиру шефа, моветонно розкішну й вишукану аж занадто, як туалет Ріцу на плас Вандорм: всюди одне золото. Золотими були розставлені