давати дівчатам ім’я Ліадейн. А ще – щопокоління описувати історію роду. Подекуди виходить кумедно читати попередників – кожне покоління додає щось своє й кидає ту розповідь, запечатану сургучною печаткою, до пустої пляшки, перед тим випитого вина, а вже ту – до скрині. Кожного разу, коли представнику з нашого роду стукає тридцятка, він дістає ту скриню, відкриває дешевий, поржавілий мідний замок (кому захочеться красти незрозумілі каракулі, важливі тільки для кількох людей спорідненої крові?), розбиває пляшку, зриває ті печатки з рукопису й читає написане. А потім протягом трьох років він має переписати історію роду й дописати себе та свою половину. Описати себе та сховати написане в пляшку, а потім – у скриню.
Ви запитаєте, навіщо це робиться? А навіщо готувати олів’є на Новий рік? Або напиватися на день народження? Навіщо їздити на кладовище й садити квіти на могилах рідних? Адже вони давно мертві й:
а) хочуть, аби ви просто насолоджувалися тим, що ще живі;
б) переродилися пухким рожевим дитинчам, і з їхньої пам’яті вже стерто, хто ви є і де їхнє попереднє тіло поховане;
в) їхній мозок помер разом із ними та їхнім смердючим тілом, що розкладається, і тільки кігті й волосся на ньому ростуть (за інерцією), абсолютно все одно, чи на поверхні цвістимуть незабудки.
Вибачте за прямолінійність, але… «ніщо у Всесвіті не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите. Тож сенс – це дуже суб’єктивна річ. І сам пошук – це сенс»[34].
Тож.
Коло друге. Великий шлях починається з кроку
6
Я зупинилася в найстарішому готелі міста на березі річки Неккар. Колись по ній ходили кораблі, що з Гайдельберґа перевозили питну воду до Мангейма. Бо саме в місцевому замку за пізньої пори Середньовіччя вирили колодязь із джерельною чистою водою. По цій самій річці, якщо вірити манускрипту зі старої зеленої пляшки бордо, Ліадейн першою дісталася таки до німецьких земель. Вона вийшла на берег із гордо піднятою головою в розкішній сукні з темно-синього оксамиту, гаптованого справжньою срібною ниткою, яку привезли хрестоносці з Дамаска й подарували найхоробрішому, а відтак найвідомішому фенію в Ірландії – батьку Ліадейн.
За легендами, Ліадейн, що була досить вертлявою й спортивною панянкою, вистрибнула з корабля прямісінько на берег, не замочивши навіть поділ, і гордою ходою пішла до замку мого пра-пра-невідомо-скільки-разів-дідуся. Ну бо бачила віщий сон, що їй судилося сюди приплисти й все таке… Однак це всього-на-всього сімейні легенди.
І я не знайшла навіть сухих фактів про те, що й справді дочка визначного воїна Ірландії, здолавши безліч перепон і миль, прийшла пізньої осені до замку Гайдельберґа й уже до весни стала дружиною короля.
Натомість я дізналася, що в тому далекому 1407-му, коли, згідно з пожовтілим листком у зелену ледь помітку клітинку, що я витягла з пляшки, приплила на берег Неккару[35] моя бабуся, в Німеччині була зовсім інша королева…
– Проходьте!
(Невдовзі