Галина Горицька

Ліля. Париж. Кохання


Скачать книгу

її честь. Круть?

      – Оці твої слівця сучасні… І звідки ти їх приносиш постійно?

      – Ну це не тюремний жаргон. І на тому дякуй. І на тому, що не назвали тебе Ліадейн. Звісно, батько мені цю ідею «задвинув», коли я тільки завагітніла. До речі, щодо хлопчика у нього зазіхань на авторське право придумувати ім’я не було. Може, тому всю вагітність я сподівалася на хлопчика…

      – Красно дякую!

      – Не злися. З ім’ям Ліадейн тебе б у школі розтерзали. Я – вчителька. Повір мені, діти – найжорстокіші людські створіння. Це, коли вони виростають і взнають, що таке біль, стають м’якішими чи втомленішими… А дітьми люди – як струна, що перерізає горлянку, і сама того не знає, – невинні й кришталево жорстокі…

      – Тобто от ніяк мені б не прожити було Ліадейн?

      – Це ж не Даздрапєрма[44]… Ось вона – за милу душу.

      – Ну придумали мені б псевдонім сімейний – як Ларису в дитинстві називали Лесею, і вона потім його взяла для творчості. Називали б мене Ліадейн…

      – Лілю, дитинко, ну чого ти така? Навіщо злишся? Міша покійний хотів, аби тебе так звали – він просто марив цією ідеєю. І ти ж знаєш, тітка його була Ліадейн по паспорту, але я хотіла тобі кращої долі, серденько…

      – То я тепер буду Ліадейн! І крапка!

* * *

      Крити було нічим. Я й справді не була кваліфікованим істориком, і мені справді ну дуже хотілося вірити в те, що легенда з Ліадейн – не якась там вигадка. Тож я, прагнучи цього, несвідомо стягувала до купи матерію сукні джерельних фактів, якої бракувало, прикриваючи своїми фамільними легендами ті частини оголеного тіла історії, котрих також бракувало. Я вирішила змінити тему:

      – То чому? Ну, чому ваш Рупхерт Третій Пфальцський…

      – Він став Рупхертом Першим після коронації…

      – Ну нехай так! То чому він поперся вже коронований до Гайдельберґа? Адже, король всія Священної Римської міг вибрати собі й більший замок, чи не так?

      Німець розсміявся, але терпіння остаточно ще не втратив.

      – А куди він повинен був поїхати на вашу думку?

      – Ну, не знаю… Навкруги стільки замків!

      – Це цікаво… Гаразд. Наприклад?

      – Ну хоча б в Ельц!

      – Гадаю, лицарі з династії Ельц не дозволили б[45]

      – Я не знаю. Нойшванштайн[46]?

      – Ви знущаєтесь? Він побудований досить недавно, і не треба згадувати Гогенцоллерн[47], бо тут зійшлися обидва чинники: недавно побудований, та й пруські королі були б проти. Ви повинні зрозуміти одне: кожен замок хтось будував і комусь належав і до того ж – на певній німецькій землі. І в основному для досить утилітарних цілей: або захисту території від загарбників, або задля іміджу. Однак то пізніше. Ви знаєте, що тільки графи могли будувати замки[48]?

      – Стривайте… Тобто король не міг оселитись у якомусь із замків на свій вибір?

      І ось тут, здається, мій співрозмовник нарешті таки втратив терпіння.

      – Звісно ні! І, як я вже казав, консолідованої імперії як такої