теза про інстинкт (потяг до) самозбереження, який ми вважаємо притаманним кожній живій істоті, перебуває у виразній суперечності з твердженням, що всі потяги живого спрямовані на досягнення смерті. У такому світлі, потяги до самозбереження, до влади та самоствердження теоретично дуже обмежуються; вони є індивідуальними імпульсами, покликаними забезпечити організму власний шлях до смерті та уникнути інших можливостей повернення до неорганічного стану, крім іманентних саме цьому організмові. Таким чином пояснюється, ні з чим ніби не пов’язане, загадкове прагнення організму до самоствердження. Адже кожен організм хоче померти тільки по-своєму і «охоронці життя» були початково слугами смерті. Тут вступає у дискусію парадоксальне твердження, що живий організм у найенергійніший спосіб опирається небезпекам, які могли б допомогти йому досягти кінцевої мети у найкоротший спосіб (так би мовити, шляхом короткого замикання), але ця поведінка характерна лише на рівні примітивних інстинктів на противагу розумним прагненням організму[21].
Однак поміркуймо: таке пояснення не може претендувати на вичерпність. Зваживши на сексуальні жадання, яким теорія неврозів надає особливого значення, ми побачимо ту саму картину у зовсім іншому світлі.
Не всі організми підпорядковані зовнішньому примусу, який стимулював би їхній дедалі вищий розвиток. Багатьом вдалося зберегти себе до сьогоднішнього часу на найнижчому щаблі розвитку; ще й досі існують, нехай не всі, але ще чимало видів живих істот, які мають становити примітивні вихідні форми вищих тварин і рослин. Так само не всі елементи, що складають тіло вищого організму, проходять повністю цим шляхом розвитку до природної смерті. Деякі серед них, наприклад, зародкові клітини, зберігають, імовірно, первісну структуру живої субстанції і до певного часу відокремлюються від організму, наділені усіма успадкованими і знову набутими здібностями. Ймовірно, саме ці дві властивості дають їм можливість самостійного буття. У сприятливих умовах, вони починають розвиватися, тобто повторювати гру, якій вони зобов’язані своїм існуванням, і це закінчується тим, що одна частина їх субстанції продовжує свій розвиток до кінця, тим часом як інша, у формі нового зародкового залишку, знову починає розвиток від початку.
Таким чином, зародкові клітини протидіють умиранню живої субстанції та досягають того, що нам може здатися потенційним безсмертям, тим часом як це, ймовірно, означає тільки подовження шляху до смерті. Надзвичайно вагомим є для нас той факт, що зародкова клітина посилює свою функцію, стає більш пристосованою для своєї роботи, за допомогою злиття з іншою, їй подібною, але все ж таки від неї відмінною.
Певна група інстинктів, відповідальних за долю елементарних частинок, що переживають окрему істоту, намагаються помістити їх до надійного місця, доки вони беззахисні проти подразників довкілля, і ведуть їх до з’єднання з іншими зародковими клітинами.