чує голос Клорінди, душа якої була замкнена у цьому дереві: вона докоряє лицареві за те, що знову завдав болю своїй коханій.
На підставі клінічних спостережень над процесом перенесення і над долями окремих людей ми наважимося висунути гіпотезу, що у психічному житті справді присутня тенденція до нав’язливого повторення, яка виходить за межі принципу задоволення; і відтак ми вважаємо за можливе пояснити цією тенденцією як сни пацієнтів із травматичним неврозом, так схильність дітей до гри. У всякому разі ми тільки у рідкісних випадках можемо відокремити вплив нав’язливого повторення від дії інших мотивів. Ми вже згадували, які інші тлумачення допускає виникнення дитячої гри. Пристрасть до імітації та пряма насолода від задоволення потягів, здається, з’єднуються тут у внутрішній зв’язок. Явища перенесення, напевне, послуговують опору витісненому з боку Я; нав’язливе повторення теж покликане підтримувати Я, що твердо обстоює принцип задоволення. Раціональний аналіз обставин показує, як багато з того, що називають «вивертами долі», має об’єктивне пояснення і вже не потребує інших, містичних мотивів. Найменш підозрілими в цьому розумінні видаються посттравматичні сни, але, за уважнішого вивчення інших прикладів, доводиться визнати, що пояснити всі факти відомими нам мотивами не вдасться. Залишається багато такого, що виправдовує нав’язливе повторення, і це останнє здається нам найпершим, елементарнішим елементом, що має силу примусу більшу, ніж відсунутий ним убік принцип задоволення. Якщо у психічному житті є таке явище, як нав’язливе повторення, ми б хотіли дізнатися, якій функції воно відповідає, за яких умов може виявлятися і у яких стосунках перебуває з принципом задоволення, якому ми досі приписували панування над перебігом процесів збудження у психічному житті.
IV
Тепер ми переходимо до теоретичних міркувань – часом, далекосяжних – які кожен із нас, залежно від особистого бачення проблеми, може прийняти або відкинути. Подальша спроба послідовної розбудови нашої концепції здійснюється тільки з бажання передбачити, куди вона може, зрештою, привести.
Ця психоаналітична концепція пов’язана з отриманим із дослідження несвідомих процесів фактом, який полягає у тому, що свідомість не є неодмінною ознакою психічних процесів, а є їх особливою функцією. Висловлюючись метапсихологічно, можна ствердити, що свідомість є роботою окремої системи, яку ми назвемо тут Bw. Оскільки свідомість передбачає головним чином сприйняття подразнень, що приходять до нас із довкілля, а також почуттів задоволення і невдоволення, які можуть виникати лише зсередини нашого психічного апарату, ми можемо визначити просторове розташування для системи W-Bw[12]. Вона має лежати на кордоні зовнішнього і внутрішнього, будучи повернутою до зовнішнього світу і втілюючи інші психічні системи. Ми далі помічаємо, що з прийняттям цього ми не відкрили нічого нового, але лише приєдналися до розглядання анатомії