затям собі, що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам’ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов’їв, дитино.
Попри всі декларації й статтю в Конституції України державна мова й далі залишається на рівні робочого інструменту – ну, як халат для медика: закінчив зміну, зняв і… забув. Можна розмахувати кулаками з цього приводу, можна раз на рік влаштовувати свята української мови – прочитати вірші, поспівати пісень, ще раз виплакатися. Проте стан справ тільки погіршується – он навіть у Львові вже української чути набагато менше: переселенці зі Сходу розмивають українське мовне середовище. А як до «останнього патрона» тримаються на своїх рубежах ті, хто прожив в Україні мало не біблійні 40 років, а все ж не захотів вивчити мову народу, частиною якого став. І навіть діточки 2–3 роів, чиї батьки народилися, виросли й вивчилися вже в Українській державі, рідною мовою мають мову ворога – російську. А є ще один бік, так би мовити, за деревами не видно лісу. Це тоді, коли й слова нібито українські, й мовна інтонація теж, а від мови – одні скалки: це панує суржик. І межі його панування розшиюються, а не звужуються.
Причин цього явища багато, і час проаналізувати їх чесно й глибоко: соціологам, психологам, політологам, які володіють відповідним інструментарієм й можуть це зробити фахово, щоб виправити становище.
А нам, тим, кому боляче за долю рідного слова, часом варто звернутися до прикладу наших попередників, які протягом кількох століть стояли «на сторожі Слова» і зберегли його, збагатили прекрасними літературними творами.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.