піклуватися про харчування, одяг, режим дня, навчання. Хоч вони вже ніби й дорослі були – синові 23, доньці – майже 22 роки, а проте їм доводилося вчитися жити самостійно, без материнської турботи, без певного контролю з боку батька. Спілкуватися з мамою по телефону тоді можна було хіба що з переговорного пункту. А хто пам’ятає 70-і, відразу уявляє, як це було: часом годину треба було чекати виклику телефоністки. А мама не переставала хвилюватися. «Я б полетіла до тебе, сину, а не поїхала», – зізналася вона в одному з листів. Листи, саме листи займають особливе місце в стосунках матері й сина впродовж 1972–1976 років. Якщо ці листи будуть колись опубліковані (а вони варті того!), то з них постануть прекрасні образи матері й сина та їх довірливих і ніжних стосунків.
Мама просила дітей, щоб вони не дали «задушити себе життєвим дрібницям», бо вважала своїх дітей розумними, гарними – такими, якими вони були насправді. Проте, опинившись наодинці із проблемами побуту, вони спочатку таки розгубились. І мама своїми листами допомагала їм організовувати їх самостійне життя. Коли ж Галина в 1975 році вийшла заміж, до Львова на допомогу Володимиру іноді наїжджала Магдалина Порфиріївна Колотилюк – няня Міля.
«Дуже хочеться, щоб ви були хорошими, щасливими», – пише з Чернівців мама.
«Мамочко! Бережи себе, не перевтомлюйся з тими усякими вундеркіндами, не набирай багато годин», – просить зі Львова син.
Напередодні прем’єри вистави «Прапороносці» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, до якої написав музику Володимир, мама бажає йому: «Володюшка, хай тобі ця прем’єра принесе велику радість, упевненість, саме впевненість (а не пиху!), що ти на початку великого красивого шляху, що треба багато ще вчитися, набиратися всіляких сил, щоб бути спроможним іти по цій чарівній дорозі. Нехай тобі щастить, дитино моя!».
«Якщо ти, мамочко, захочеш приїхати на декілька днів сюди у Львів, дай знати хоча б за день, щоб я тебе зустрів», – ніби підштовхує маму до поїздки син.
«Що мамочка робить? Чому не дзвонить?», – це вже в іншому листі.
У 1977 році Софія Іванівна вийшла на пенсію. І було прийнято рішення на сімейній раді, що вона поїде жити до Львова, щоб допомогти синові вирішувати всі побутові проблеми.
А перед тим, улітку 1977-го, вони разом відпочивали в Трускавці, а потім поїхали у Бердянськ, до родичів, але через Київ, Канів – по Дніпру. Мама не була для нього тягарем, навпаки, він прагнув, щоб вона не відчувала себе ущемленою через те, що батько, молодша сестра живуть у Чернівцях, а вона – ні. Згадувала Таїсія Василівна Шкуркіна[7], як перед цією поїздкою на залізничному вокзалі побачила Володю, що він сказав їй, що їде на відпочинок і бере із собою маму, бо час уже їй також відпочити від клопотів.
Володимир, як і його батько, схилявся перед генієм Шевченка, отож вони з матір’ю побували на могилі Тараса, сфотографувалися там. Також відвідали Шевченківські місця на Черкащині. Володимир був здивований (м’яко кажучи!) тим, у якому