дід Михайло був храмостроїтель.
Возводив храми себто цілий вік.
Він був чернець, з дияволом воїтель,
печерник, боговгодний чоловік.
Він був самітник. Дуже був суворий.
Між Богом – чортом душу не двоїв.
І досі поминають у соборах:
храмостроїтель Михаїл[6].
Очень показательно вот это «душу не двоїв». Сразу же вспоминается Грыць из «Маруси Чурай», раздвоенная душа которого – одна из основных характеристик:
Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані[7].
Так, «от противного», двумя зеркальными оппозициями «песнопевица Маруся – сребролюбец Грыць», «сребролюбец Грыць – храмостроитель дед Михаил», Чурай оказывается почти что родственницей Костенок, по крайней мере – по духу.
Нравственный камертон Михаила (не архангела, но деда) и внутренний взгляд прабабушки (вспомним, что в заголовке – «привид прабаби», то есть намек на метафизику) – важнейшая часть наследства, оставленного внучке пращурами.
До шести лет Лина росла в основном в Ржищеве: «Мать проживала в Киеве, времена были тяжелые, естественно, что она поехала рожать к своей матери. Потом родители меня забрали, но времена наступили еще более тяжелые, и я снова оказалась у бабушки. И вот это уже была сказка»[8].
Но прежде чем перейти к сказке, посмотрим на поэтические воспоминания Костенко о том, когда и как она почувствовали свое «Я» и мир, его окружающий:
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
от просто так – пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є[9].
(И снова – как созвучны эти строки словам, вложенным в уста Маруси Чурай: «Душа летить в дитинство як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там». Наверно, еще и потому этот роман в стихах стоит особняком в творчестве Костенко: уж очень много в нем личного, не то что даже прочувствованного, а глубинно содержащегося в личности автора.)
Обратите также внимание – «хата ще казкова». Но с другой стороны – и уже сказочная. Потому что сказка – это надолго, по крайней мере – на ближайшие годы, что в детстве кажется бесконечностью. И вот уж детский мир Лины по-настоящему, осознанно сказочный:
У запічку гномик плямкає.
Цвіркунчик завів руладу.
Тихенько