казав мені, що й кудкудакаю, й сокочу я бездоганно; а тепер мені дуже приємно чути, що я й говорю так само бездоганно.
– Щось мені вже їсти захотілося, – зауважила Дороті. – Саме час снідати, а сніданку нема.
– Можеш узяти моє яйце, – запропонувала Руда Курка. – Мені за нього байдуже.
– І ти не хочеш висидіти курча? – здивовано спитала дівчинка.
– Не хочу. Я висиджую курчат тільки тоді, коли маю гарне м’якеньке гніздечко десь у спокійному місці й тринадцятеро яєчок під собою. Бо тринадцять – це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з’їсти.
– Та ні, сирого яйця я нізащо не з’їм, тільки варене! – вигукнула Дороті. – Але однаково я тобі дуже вдячна.
– Нема за що дякувати, люба моя, – відповіла Курка спокійно й заходилась чистити на собі пір’я.
Якийсь час Дороті стояла, дивлячись у морську далечінь. Але вона все думала про яйце і тому врешті спитала:
– А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?
– Така в мене звичка, – відповіла Руда Курка. – Я завжди пишалася тим, що маю свіженьке яєчко щоранку, окрім тої пори, коли квокчу. Я ж не можу вранці покудкудакати, поки не знесу як слід яєчка, а без кудкудакання я не була б щаслива.
– Дивно, – в задумі промовила дівчинка, – але ж я не курка, й від мене не можна чекати, щоб я це зрозуміла.
– Безперечно, люба моя.
Дороті знов замовкла. Правда, з Рудої Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселіше, і все ж у океані їй було страшенно самотньо.
Трохи згодом курка підлетіла вище й сіла на верхню рейку клітки, тобто трохи вище від голови Дороті, коли та сиділа на дні, як було саме тоді.
– Ой, та ми ж недалечко від берега! – вигукнула Курка.
– Де ж він? Де? – схвильовано закричала Дороті, зірвавшись на ноги.
– А он там, трохи далі, – відповіла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. – Здається, нас несе туди, і ще до полудня ми будемо на сухій землі.
– От добре буде! – сказала Дороті й тихенько зітхнула, бо її ноги ще й тепер час від часу заливала хвиля, що хлюпала між планками.
– Авжеж добре, – відповіла її товаришка, – бо нема у світі нікого нещаснішого за мокру курку.
Земля, до якої вони, як здавалося їм, швидко наближалися, бо виднілася з кожною хвилиною виразніше, була напрочуд гарна. Такою бачила її дівчинка у плавучій курячій клітці. Понад самою водою тяглася широка смуга білого піску та ріні, а далі височіло кілька скелястих пагорків, за якими зеленів рядок дерев – певне, там починався ліс. Але не видно було жодної оселі й жодного знаку того, що на цій невідомій землі живуть люди.
– Сподіваюся, ми знайдемо щось попоїсти, – сказала Дороті, нетерпляче дивлячись на берег, до якого їх несло. – Адже час сніданку давно минув.
– Я теж трошечки зголодніла, – зауважила Руда Курка.
– А чого ти не з’їси свого яйця? – спитала дівчинка. – Тобі ж не треба, як мені, щоб їжа була варена.
– Ти що, маєш мене за канібалку? –