перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.
Потім вона сіла й стала дивитись на Біліну, що вже шпорталась гострим дзьобом у піску, розгрібаючи його міцними пазурами.
– Що ти робиш? – спитала Дороті.
– Снідаю, а що ж іще, – відказала Курка, не кидаючи дзьобати.
– А що ти там знаходиш?
– Трохи жирних рудих мурашок, трохи піщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такі гарні й такі смачні, повір!
– Яка гидота! – жахнулась Дороті.
– Що гидота? – перепитала Курка, підвівши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.
– Ну, їсти живі створіння, та ще отих гидких кузьок і мурашок. Як тобі не соромно!
– О ненько! – спантеличено відказала Курка. – Яка ти чудна, Дороті! Усе живе куди смачніше й корисніше, ніж мертве, а ви, люди, їсте всіляких мертвих тварин.
– Ні! – заперечила Дороті. – Не їмо!
– Їсте, їсте, – наполягала Біліна. – Ви їсте ягнят, овечок, корів, свиней і навіть курей.
– Так ми ж їх варимо! – переможно вигукнула Дороті.
– Яка різниця?
– Дуже велика, – сказала Дороті вже поважніше. – Я не можу пояснити, яка саме, але різниця є. І ніколи в світі ми не їмо такої гидоти, як кузьки.
– Зате ви їсте курей, а ті їдять кузьок, – відказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. – Отож ви нічим не кращі за нас, курей.
Над цими словами Дороті замислилась. Те, що казала Біліна, було, звісно, правдою, і це майже відбило їй охоту снідати. Ну а Руда Курка й далі щось старанно видзьобувала з піску й була наче цілком задоволена своєю долею.
Врешті біля самої води Біліна встромила дзьоб глибоко в пісок, та враз висмикнула його й здригнулась.
– Ой! – зойкнула вона. – Цього разу я дзьобнула метал і трохи не поламала дзьоба.
– А може, то камінь? – недбало спитала Дороті.
– Дурниця. Хіба я не знаю, де камінь, а де метал? – відказала Курка. – Вони ж зовсім різні на дотик.
– Але ж на цьому дикому безлюдному березі не може бути металу! – наполягала дівчинка. – Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, і ти сама побачиш, що правда моя.
Біліна показала їй те місце, де вона «цюкнула дзьобом», як вона висловилась, і Дороті розгрібала пісок, поки відчула щось тверде. Тоді, застромивши туди руку, витягла той предмет і побачила, що то великий золотий ключ – досить старий, але ще блискучий і цілісінький.
– А що я казала? – вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. – Можу я впізнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справді камінь?
– Метал, авжеж метал, – відповіла дівчинка, замислено дивлячись на ту дивну річ, що вона знайшла. – По-моєму, це щире золото, і лежить воно тут, у піску, дуже давно. Як ти гадаєш, Біліно, звідки він тут узявся? І що, по-твоєму, відмикає цей таємничий ключ?