зілля, яке варила.
Чим довше Тіп за нею спостерігав, тим більше непокоївся.
– І для чого ж це? – запитав він.
– Не для чого, а для кого, – сказала як відрізала Момбай.
Тіп неспокійно засовався на лавці й утопив погляд у казанок, що саме почав булькати. Далі він перевів погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, і йому страх як закортіло опинитися деінде, тільки не в цій напівтемній закіптявленій кухні, де навіть тіні від свічки на стінах наганяли жах. Так у гнітючій тиші, яку порушували лише булькання казанка та потріскування дров у вогні, минула майже година.
Аж ось Тіп набрався сміливості й перервав мовчанку.
– То що, ви це готуєте для мене? – запитав він, кивнувши в бік казанка.
– Атож, – коротко відповіла Момбай.
– А воно мені не зашкодить? – запідозрив Тіп неладне.
– Та як сказати… Якщо я нічого не наплутала, – відповіла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.
Тіп рукавом витер раптом спітніле чоло.
– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив він.
– А тебе ніхто не питає! – відказала стара, недобре стрельнувши оком у бік хлопця. – Головне, що цього хочу я.
– А яка тоді буде з мене користь? – заходився відмовляти Тіп. – Тоді ж нíкому буде на вас робити.
– А Гарбузова Голова навіщо? – відрубала Момбай.
Тіп знову заквилив.
– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав він занепокоєно. – Який вам зі статуї пожиток?
– А ось який, – відповіла Момбай. – Наступної весни я розіб’ю квітник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало мені на думку раніше. Як же ти мені остогид за всі ці роки!
Від її слів Тіп відчув, що обливається холодним потом, але й далі боявся поворухнутися і лише з дрижаками в колінцях стривожено поглядав на казанок.
– А може, воно не подіє, – пробубонів він ледь чутно безутішним голосом.
– Ще й як подіє! – відповіла Момбай бадьоро. – Я рідко коли помиляюся.
І знову запанувала тиша, така довга й гнітюча, що коли Момбай нарешті зняла свого казанка з вогнища, була вже майже північ.
– Вживати мій чудесний напій треба охолодженим, – оголосила стара відьма, яка, попри всі закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на світанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.
І з тими словами вона пошкандибала до своєї кімнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тіп почув, як зачиняються двері і гримить засув.
Та спати, попри наказ, хлопець не міг. Він усе сидів і дивився, як загасаючи жевріють у вогнищі вуглинки.
Втеча
Тіп надовго замислився.
«Ох і тяжко бути мармуровою статуєю, – з’явилися у нього бунтівні думки. – Але я стояти статуєю не буду! За всі ці роки я їй остогид, каже вона, отже, збирається спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути