до Канзасу, а Опудало й Залізний Лісоруб пішли разом із нею. Але Чарівник не зумів повернути її додому, бо виявився не таким уже й чарівником, за якого себе видавав. Тоді вони розсердилися на того Чарівника і пригрозили зірвати з нього машкару. Отож Чарівник зробив велику повітряну кулю – і тільки його й бачили. І справді відтоді його ніхто ніколи не бачив.
– Напрочуд цікава історія, – мовив Джек, широко усміхаючись. – Я зрозумів майже все, окрім пояснень.
– Ось і добре, – відповів Тіп. – Після того як Чарівника і слід загув, жителі Смарагдового міста визнали Його Величність Опудала своїм правителем. І я чув, що кращого правителя годі й шукати.
– А ми зустрінемося з цим дивним правителем? – зацікавився Джек.
– А чом би й ні, – відповів хлопець. – Якщо не буде чогось важливішого.
– Авжеж, любий тату, – мовив Гарбузова Голова, – я охоче піду за тобою, куди б ти не пішов.
Як Тіп випробовував чародійство
Невисокий і досить-таки тендітний на вигляд хлопчина, здається, дещо знічувався, коли кремезний та вайлуватий чолов’яга з гарбузовою головою називав його «татком», та заперечувати, що вони рідня, означало б довгі та нудотні пояснення, тому, аби змінити тему, він раптово запитав:
– Що, стомився?
– Аніскільки, – відповів Джек. – Але, – трохи помовчавши, поновив розмову, – ясна річ, якщо я так чимчикуватиму і далі, мої дерев’яні суглоби зітруться.
Дорогою Тіп міркував, що страхопуд таки має рацію, і пошкодував, що зробив йому руки-ноги, як то кажуть, абияк. Але ж звідки йому було знати, що це чуперадло, яке він змайстрував, аби тільки налякати стару Момбай, візьме та й оживе за допомогою чародійного порошку із старої перечниці? Тож він перестав картати себе і заходився гадати, як же усунути слабкість у колінах Джека.
Тим часом дорога вивела їх до лісу; просто на узліссі Тіп побачив стару козлу, яку колись, мабуть, залишили лісоруби, і сів на неї перевести дух.
– А ти чого не сідаєш? – спитав він у Джека.
– А це моїм колінам не зашкодить? – замість відповіді спитав той.
– Звісно, ні. Це їх лише розслабить, – оголосив хлопець.
Слухняний Джек спробував було сісти, та щойно його коліна зігнулися більше, ніж до цього при ходьбі, як ноги теж зігнулися, і він просто рухнув на землю, та ще й з таким тріском, що Тіп аж перелякався: чи не зламався той бува зовсім? Він одразу ж кинувся до Джека, підвів його на ноги, поставив «стовпчиком» і давай обмацувати голову – чи все гаразд. Та, здається, нічого страшного не трапилося, та й Джек усміхався, як і завжди.
– Знаєш, а тобі все ж краще стояти, – похитав головою Тіп. – І тобі безпечніше, і мені спокійніше.
– Добре, любий татку, як скажеш, – відповів усміхнений Джек, анітрохи не засмучений своїм падінням.
Тіп, зітхнувши з полегшею, знову сів. І тут Джек зненацька запитав:
– А що то за штука на чотирьох ногах, на якій ти сидиш?
– Та це кóзла, – безтурботно