не нагадуй, – відмахнувся Дікінс, – адже я не вмію їздити на велосипеді.
– Хай йому грець! – засмутився Гаррі. – Я ж навіть велосипеда не маю.
– Я не казав, що не маю, – зітхнув Дікінс. – Я сказав, що не вмію їздити.
– Кліфтоне! – гукнув пан Фробішер, коли гравці в крикет пішли з поля пити чай. – Я б хотів бачити вас у своєму кабінеті після уроків.
Гаррі завжди подобався пан Фробішер, який був одним із небагатьох викладачів, що вважали його рівнею. Він також не мав фаворитів, у той час як деякі інші вчителі не залишали йому сумнівів, що синові вантажника не варто було навіть заходити у священну браму школи Святого Беди.
Коли задзеленчав дзвоник, провіщаючи кінець уроку, Гаррі відклав перо і подався коридором до кабінету пана Фробішера. Він навіть уявлення не мав, чому його захотів бачити класний керівник, і не приділяв великої уваги цій справі. Гаррі постукав у двері кабінету.
– Заходьте, – промовив голос людини, яка зроду не марнувала своїх слів.
Гаррі відчинив двері і був здивований, що його не зустріла звична усмішка Фроба. Пан Фробішер пильно поглянув на Гаррі, коли той зупинився перед його столом.
– До мого відома довели, Кліфтоне, що ви крадете солодощі з магазину.
У голові хлопця запанувала порожнеча, поки Гаррі намагався знайти відповідь, яка не стала б вироком для Джайлза.
– Вас бачив староста, коли ви брали товари з полиць, – продовжував Фробішер із такою ж безкомпромісною інтонацією, – а потім вислизали з магазину, не дочекавшись своєї черги.
Гаррі хотів сказати: «Не брав, сер, а клав», але все, що йому вдалося вичавити, було:
– Я ніколи нічого не брав із магазину, сер.
І густо почервонів.
– Тоді як ви поясните те, що двічі на тиждень відвідували «емпорій», проте немає жодного запису навпроти вашого імені в книзі пана Свайвелза?
Пан Фробішер терпляче чекав, але Гаррі знав, що якщо скаже правду, Джайлза, без сумніву, витурять.
– А цю плитку шоколаду і пуделко асорті з лакрицею знайшли у горішній шухляді вашого столу незадовго після закриття крамниці.
Гаррі подивився на солодощі, але все одно нічого не сказав.
– Я чекаю на пояснення, Кліфтоне, – сказав пан Фробішер.
Після ще однієї тривалої паузи він додав:
– Я, звісно, розумію, що у вас набагато менше грошей, ніж у будь-якого іншого хлопця у вашому класі, але це не виправдовує крадіжки.
– Я в житті нічого не крав! – повторив Гаррі.
Настала черга червоніти панові Фробішеру. Він підвівся з-за столу.
– Якщо це так, Кліфтоне, а я хочу вам вірити, то вам доведеться прийти до мене після репетиції хору з детальним поясненням того, як у вашому розпорядженні опинилися ласощі, за які ви явно не платили. Якщо звіт мене не задовольнить, ми обоє будемо змушені навідатися до директора, і не сумніваюся, якою буде його рішення.
Гаррі вийшов із кабінету. Щойно двері зачинилися за його спиною, він відчув, що йому стало зле. Хлопець повернувся