мить він почув, як зачинилися двері. Хлопець узяв ручку і спробував зосередитися, але вперше в житті не закінчив своє домашнє завдання.
Коли Гаррі через годину вийшов після репетиції хору, то помітив Фішера, який підпирав стіну, не в змозі приховати свою посмішку. Саме тоді він і збагнув, хто саме, ймовірно, повідомив про нього. Гаррі проігнорував Фішера й повернувся до своєї кімнати, ніби нічого не сталося, хоча насправді почувався тим, кому висіти на шибениці, знаючи, що якщо не видасть свого найкращого приятеля, покарання буде жорстоким. Він повагався перед тим, як постукати у двері класного керівника.
– Заходьте, – цього разу це пролунало набагато м’якше, аніж раніше, але коли Гаррі увійшов до кабінету, його зустрів такий само безкомпромісний погляд. Учень схилив голову.
– Хочу щиро попросити у вас вибачення, Кліфтоне, – сказав Фробішер, підводячись з-за свого столу. – Тепер я знаю, що ви не винні.
Серце Гаррі все ще тріпотіло, але тепер він тривожився за Джайлза.
– Спасибі, сер, – подякував він, але голову все одно не підвів.
У нього було стільки запитань, які хотілося б поставити Фробу, але він знав, що на жодне з них відповіді не отримає.
Пан Фробішер вийшов з-за столу й потиснув Гаррі руку, чого раніше зроду не робив.
– Краще покваптесь, Кліфтоне, якщо сподіваєтесь устигнути на вечерю.
Коли Гаррі вийшов із кабінету Фроба, то повільно почвалав до трапезної. Фішер стояв біля дверей із здивуванням на обличчі. Гаррі пройшов повз нього і зайняв своє місце на кінці лави поруч із Дікінсом. Сидіння навпроти було порожнє.
8
Джайлз так і не з’явився на вечерю, а в його ліжку цієї ночі ніхто не спав. Гаррі підозрював, що якби школа Святого Беди не програла свій щорічний фінал проти «Ейвонгерста» за тридцять одну пробіжку, небагато хлопців і навіть учителів помітили б його відсутність.
Але, на жаль для Джайлза, це був домашній матч, тому кожен мав свою думку про те, чому перший бетсмен школи не зайняв свою позицію, і не в останню чергу Фішер, який патякав кожному, хто хотів його слухати, що не того учня відлучили від уроків.
Гаррі без великого бажання чекав канікули; не лише тому, що запитував себе, чи побачить він іще Джайлза, а й тому, що це означало повернутися до будинку номер двадцять сім на Стілл-Гаус-лейн і знову ділити кімнату з дядьком Стеном, який усе частіше повертався додому п’яний як чіп.
Провівши вечір за перегляданням своїх старих екзаменаційних робіт, Гаррі лягав у ліжко близько десятої. Він швидко засинав, десь після опівночі його будив дядько Стен, який нерідко бував такий захмелілий, що навіть не міг знайти власного ліжка. Звук того, як Стен намагався дзюрити в горщик, не завжди потрапляючи куди слід, був чимось, що залишилося в пам’яті Гаррі до кінця життя.
Щойно Стен падав на своє ліжко – він рідко коли намагався роздягнутися – Гаррі пробував засинати знову, але його часто будило гучне п’яне хропіння. Він мріяв повернутися до школи Святого Беди, де ділив спальню з двадцятьма дев’ятьма іншими хлопцями.
Гаррі все ще сподівався, що Стен якоїсь миті може