Джеффри Арчер

Лише час підкаже


Скачать книгу

шлюбі.

      Незважаючи на те, що Стен протверезів до того, як прийшов на кухню наступного ранку, під час сніданку він не сказав ані слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, він заявив, що не бачив його, оскільки вони напередодні розійшлися в різні боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо він у таких випадках не дивився в очі. Я вже хотіла було сильніше натиснути на нього, коли почула гучний грюкіт у вхідні двері. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася відчиняти.

      Коли ж розчахнула двері, досередини увірвалися двоє поліціянтів, кинулися на кухню, схопили Стена, вдягнули на нього кайданки й повідомили, що це арешт за крадіжку зі зламом. Тепер я знала, звідки з’явилася пачка банкнот.

      – Я нічого не крав! – заперечив Стен. – Ці гроші мені дав пан Беррінґтон.

      – Гарна казочка, Тенкоку, – глузував перший правоохоронець.

      – Але ж це щира правда, офіцере, – божився брат, коли його тягли до в’язниці.

      Цього разу я знала, що Стен не бреше.

      Я залишила Гаррі з мамою і побігла до доків, щоб дізнатися, чи прибув Артур на ранкову зміну і чи зможе пояснити мені, чому Стена запроторили до буцегарні. Я намагалася не думати про ймовірність і його арешту.

      Чоловік біля воріт сказав мені, що цього ранку Артура не бачив. Але після того як перевірив графік, то й сам здивувався, що Артур не відзначився напередодні ввечері. Усе, що він міг сказати, було:

      – Не звинувачуйте мене. Я тоді не чергував на воротах.

      Лише пізніше я замислилася, чому він заговорив про звинувачення.

      Я пішла до верфі й розпитала декого з товаришів Артура, але всі вони трималися однієї лінії: не бачили його, відколи попрощалися минулого вечора. І швидко відходили від мене. Я вирішила їхати у відділок, аби пересвідчитися, чи й Артура не заарештували також, коли побачила стариганя, який чвалав повз мене з похиленою головою.

      Я кинулася за ним, очікуючи, що хоч він скаже мені щось або відмовиться, заявивши, що не знає, про що я торочу. Але коли я підійшла, дідуган зупинився, зняв шапку і привітався:

      – Доброго ранку.

      Я була здивована його вихованими манерами, що додало мені впевненості запитати, чи не бачив він Артура цього ранку.

      – Ні, – відповів він. – Востаннє я бачив його учора, коли він працював у вечірній зміні з вашим братом. Можливо, буде краще запитати його.

      – Не можу, – зітхнула я. – Його заарештували і кинули за ґрати.

      – І в чому його звинувачують? – вельми здивувався Коломазь.

      – Не знаю, – визнала я.

      Старий Джек похитав головою.

      – Нічим не можу вам допомогти, пані Кліфтон, – сказав він. – Але є принаймні дві людини, які знають всю історію цілком.

      Він кивнув у бік великої будівлі з червоної цегли, яку Артур завжди називав Управлінням.

      Я сіпнулася, коли побачила поліціянта, який виходив із вхідних дверей цієї будівлі, а коли озирнулася, Старий Джек уже зник.

      Я подумала, чи не зайти й мені в Управління,