сьомій ранку наступного дня в центрі Зозулястого на бажаючих познайомитися з екзотичними тваринами вже чекав жовтий бусик.
Природознавець Сидорович, а точніше Тарас Сидорович Головач, виявився дуже худим чоловіком, трохи старшим за тридцять років, високим, патлатим і метушливим очкариком. Окуляри постійно сповзали в нього з перенісся, що робило вчителя схожим на якогось класичного професора-дивака з жульвернівських[4] романів, які тато теж не так давно підсунув Максимові.
Вчитель потиснув руку обом хлопцям. А потім, уже в автобусі, коли той рушив, ще раз пройшов по салону і знову потиснув руку кожному, хто їхав з ним. Тут були школярі різного віку, і Максим з Денисом виглядали серед них чи не найстаршими. Як зрозумів Білан, учитель загітував спочатку батьків усіх, хто ходив до нього на природничий гурток, а тоді – тих батьків, які просто хотіли кудись відправити дітей бодай на один день.
До Полтави їхати майже півтори години. Аби в дорозі його підопічні не нудилися, Сидорович почав захопливу розповідь про те, що (вірніше кого) екскурсанти сьогодні матимуть щасливу нагоду побачити.
– Насправді, діти, зіткнутися з такими гадами десь на природі – приємного мало, – вів він. – Але весь фокус у тому, що тут, у нас, на Полтавщині чи десь іще в Україні, цих тварин у природних умовах ви не побачите. Гадюки в нас водяться, змії мідянки теж…
– Я в річці мідянку бачила! – піднесла руку якась дівчинка.
– Правильно, є, – погодився учитель. – А ось анаконду, пітона чи кобру ви можете побачити тільки по телевізору. Дехто навіть думає, що таких рептилій у житті не буває. Мовляв, це нас так лякають. Але грамотні люди повинні знати якомога більше не лише про братів наших менших із свого краю, а й про мешканців інших країв.
– Змії мені не брати! – озвався з-за спини Максима пухкенький хлопчик років одинадцяти.
– Все живе – наші брати! – глибокодумно підніс пальця до стелі Сидорович.
– Чого ж їх тоді ловлять і в клітки саджають? – не вгавав пухкенький.
– Не в клітки, а в акваріуми, – виправив учитель. – Зібрання таких акваріумів називається тераріумом. Саме в тераріум ми зараз і їдемо. А ловлять їх, Миколо, з багатьох причин. Хоча б для того, щоб ти, хлопчик із українського села, побачив живу анаконду, на яку полюють індіанці Амазонки. Або для того, щоби по можливості зберегти хоч якусь тварину від знищення. Люди, Миколо, нищать змій, скорпіонів, ящірок, крокодилів тощо. Коли через природний страх, коли – для наживи. Опудала з них роблять, сумочки, паски. З одного боку, ці тварини зовсім не симпатичні. Дехто з них справді може напасти на людей. Але з іншого, Миколо, люди знищують не гада, а намагаються подолати у такий варварський спосіб свій страх перед ним. Тому видовище живої екзотичної рептилії за склом – більш безпечний для цього живого створіння спосіб подолати свій страх. Зрозуміли мене всі?
– Запитання можна? – не стримався Максим.
– Так-так, звичайно, – чомусь заметушився вчитель.
– А що це за чудо таке: велика ящірка,