надовго. Він тільки хотів бачити, ще й ще бачити і знов бачити.
Під кінець третього року, вже як він став майже шістнадцятирічним юнаком, міцним і жилавим, ста тридцяти фунтів вагою, Дік вирішив, що час вернутися додому та взятись за книжки. І він подався в першу свою тривалу подорож морем, найнявшись на вітрильник, що відпливав з одного делаверського порту[10] до Сан-Франциско. Плавання було трудне й довге, цілих сто вісімдесят днів, однак під кінець його Дік важив ще на десять фунтів більше.
Місіс Самерстон злякано зойкнула, коли Дік увійшов до неї, і послала на кухню по А-Сіна, щоб засвідчив, чи це справді він. А вдруге зойкнула, коли він стиснув їй руку, аж подряпавши ніжну шкіру мозолястою і шкарубкою від корабельних линів долонею.
Відразу скликано опікунів, і Дік привітав їх несміливо, майже засоромлено. Та це не завадило йому відразу заговорити навпростець.
– Ось що, – сказав він. – Я не дурень. Я знаю, чого мені треба, і хочу його мати. Я на світі сам – звісно, коли не рахувати добрих друзів, як оце ви, – і в мене є свої погляди на життя й на те, що я хочу в ньому зробити. Я вернувся додому не з обов’язку перед кимось тут, а тому, що настав час вернутись, тобто з обов’язку перед самим собою. Я чимало розуму набрався, повештавшись три роки по світі, а тепер мені час узятися за науку – за книжкову науку цебто.
– Іди в Белмонтське училище, – підказав містер Слокем. – Там тебе підготують до університету.
Дік рішуче похитав головою.
– І заберуть на це три роки. Як і в кожній середній школі. Ні, я хочу бути в Каліфорнійському університеті за рік. Для цього, звісно, треба попрацювати. Але я вгризуся в книжки, як голодний у хліб. Я найму вчителя чи десятьох учителів і заходжуся. Тільки я найматиму їх сам – і виганятиму теж сам. А на це мені треба буде грошей.
– Сто доларів на місяць вистачить? – спитав містер Крокет.
Дік похитав головою.
– Я перебився три роки, не взявши зі своїх грошей ні цента. Гадаю, що тепер мені можна трохи покористатися з них. Порядкувати всім своїм капіталом я ще не збираюсь, але мені потрібен відкритий рахунок у банку, і то пристойний. І я хочу використовувати його так, як мені треба, і на те, чого мені треба.
Опікуни спантеличено перезирнулися.
– Це ні в які ворота не лізе! Смішно й слухати! – почав містер Крокет. – Ти який був навіжений, такий і досі.
– Такий, мабуть, удався, – зітхнув Дік. – І того разу ми не поладнали через гроші. Тоді я просив сто доларів.
– Але й ти зваж на нагле становище, Діку! – заволав містер Девідсон. – Як це виглядатиме, коли ми, твої опікуни, дамо тобі, шістнадцятирічному хлопцеві, волю розкидати гроші?
– Скільки коштує тепер моя «Фреда»? – спитав Дік несподівано.
– За двадцять тисяч можна продати хоч сьогодні, – відповів містер Крокет.
– То продайте її. Вона для мене завелика, і що рік, то втрачатиме на ціні. Мені потрібна тридцятифутова