вчений Кунь Аньго, який був прямим нащадком Конфуція, пропонував офіційній владі канонізувати тексти «школи текстів старого письма», однак отримав відмову.
Тексти двох шкіл відрізнялися розбивкою на розділи та глави, обсягом і навіть змістом (складалися із різних фрагментів, по-різному інтерпретували історичні події, діяння історичних чи міфічних осіб тощо).
Тож між двома канонознавчими школами впродовж усього періоду Західної Хань тривала гостра ідеологічна боротьба, що під кінець цього історичного періоду набула політичного характеру.
Найгостріші суперечки точилися під час правління західноханського імператора Ай-ді (6 р. до Р. Х. – 1 р. після Р. Х.), першого східноханського імператора Гуан У-ді (25–58) та імператора Чжан-ді (76–89), коли представники «школи текстів старого письма» набули офіційного визнання і їм надавали вищі вчені звання «знавця канонів» – «бо ши».
Основне суперництво двох шкіл відбувалося по лінії коментаторських традицій літопису «Чунь цю» – «Ґун’ян» з боку «школи текстів нового письма» та «Цзо чжуань» з боку «школи текстів старого письма».
Поділу коментаторських шкіл на «школу текстів старого письма» та «школу текстів нового письма» передувало більш давнє розмежування коментаторських напрямів за місцем їхнього започаткування. Коментаторські школи, що зародились у царстві Лу та пов’язувались з іменем видатного конфуціанського Вчителя Мен-цзи (бл. 372–289 рр. до Р. Х.), та коментаторські школи, що зародились у царстві Ці, що пов’язувались з іменем іншого видатного конфуціанського Вчителя – Сунь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.).
Цей поділ коментаторських шкіл не цілком збігався з поділом на «школу текстів старого письма» та «школу текстів нового письма» – всі «школи текстів старого письма» виводили своє походження з рідного для Конфуція царства Лу, однак серед «шкіл текстів нового письма», більшість з яких вели своє походження із царства Ці, було кілька ліній передачі, що походили також з царства Лу – коментаторська традиція «Ши цзіну» («Лу ши»); старша «Дай» та молодша «Дай» школи коментування «Лі цзи»; школа коментування «Ґулян» на «Чунь цю».
Приблизно ще через сто років після У-ді (156–86/87 рр. до Р. Х.), у 26 р. до Р. Х., під час правління імператора Чен-ді, знову було видано указ про розшук втрачених книжок. Цього разу цим мали займатися спеціальні чиновники, до обов’язків яких входило розшукувати тексти по всій країні.
Як наслідок, до імператорської бібліотеки надійшло дуже багато книжок, але вони зберігалися абияк: невпорядковано та несистематизовано, тож користуватися книгозбірнею було дуже важко. Крім того, книжки на бамбукових планках нищилися від часу, шкідників та умов зберігання.
За того ж імператора Чен-ді (на троні: 32–6 рр. до Р. Х.), коли імператорське книгосховище знову поповнилося численними виданнями, зібраними по всій імперії, канонознавець Лю Сян (79–6 рр. до Р. Х.), який служив при дворі трьох ханських правителів, військовий теоретик Жень Хун та медик