знахідкам рукописів у печерах Дуньхуана[1], найдавніші із яких датуються IV–V ст., вдалося дослідити зразки паперу, на якому ці рукописи написані.
Перші книжки на папері, як і на шовку, були звитками. Таку форму, до речі, мали навіть перші друковані книжки.
Щоб читач міг краще уявити собі те, як зберігалися та читалися канони в той історичний час, зупинімося на цьому, дотичному до нашої основної теми, питанні докладніше.
Кілька аркушів паперу склеювали послідовно один за одним і в такий спосіб отримували довгу паперову стрічку, на якій писали текст. До стрічки кріпили тонку дерев’яну паличку (чжоу) покриту лаком, завдовжки яка була дещо більшою, ніж ширина звитка. Вона виступала з двох кінців. Згортали паперову стрічку зліва направо – так отримували звиток (цзюань).
Деколи палички для книжок родовитих та заможних власників виготовляли з інших матеріалів – скла, слонової кістки, панцира черепахи, сандалового дерева і навіть золота та яшми.
З огляду на те, що правий край звитка залишався після його згортання назовні, з часом він міг порватися, тому на нього наклеювали спеціальний матеріал, який називали бяо – найчастіше це був папір або шовк. До правої частини звитка також кріпили кольорову тасьму.
Довжина звитка зазвичай залежала від обсягу записаного на ньому тексту – найдовші звитки мали завдовжки кілька чжанів[2], однак були і короткі – всього 3–5 чі. Ширина паперової стрічки становила один чі.
Така форма побутування книжок мала і певні незручності: щоб віднайти потрібне місце в середині чи наприкінці тексту, доводилось розгортати половину чи й увесь звиток.
Вважають, що тоді одному розділові книжки на бамбукових планках чи одному шовковому звитку відповідав один паперовий звиток.
Паперовий аркуш розлініювали, а по краях залишали поля. Коли починали писати книжку, то два перші стовпчики залишали пустими – так, як це робили тоді, коли книжки писали на бамбукових планках. У цих стовпчиках записували назву всієї книжки, потім назву розділу чи глави (підзаголовок), номер звитка, після чого пропускали місце для кількох ієрогліфів та знову писали назву всієї книжки.
Після того, як дописували увесь розділ, залишали пустим один стовпчик і знову писали назву написаного розділу та номер звитка. Пустий стовпчик призначався для запису дати переписування та імені писаря, однак часто ці стовпчики залишалися незаповненими.
Зазвичай у одному стовпчику рукописної книжки-звитка поміщалося 17 ієрогліфів, хоч деколи їх було 20 і навіть 24.
Зазвичай одна книжка складалася з кількох звитків. Тож, аби уникнути плутанини, звитки однієї книжки обгортали спеціальною «обкладинкою», що виготовлялася з шовку або тканини, а інколи – із тонких бамбукових планок, перев’язаних шовком. «Обкладинки» мали шнурівки для зав’язування, які не покривали кінців звитків. У одній «обкладинці» зазвичай зберігали 5–10 звитків, що становили одну книжку. Для дуже