на околиці міста в найбіднішій хатині. Пілсудський сидів за столом в самих підштаниках (згодом з’ясувалося, що його єдині штани настільки подерлися, що він змушений був відіслати їх з сином хазяїна кравцеві у ремонт), пив свій улюблений міцний чай і розкладав пасьянс. «Не заважайте, я зараз», – сказав він Жеромському. За хвилину, закінчивши перекладати карти, Пілсудський засяяв і пояснив: «Я загадав – якщо пасьянс зійдеться, я стану диктатором відродженої Польщі. І він зійшовся». Це було б дуже смішно, якби Пілсудський справді через кілька років не став всевладним володарем держави, якої тоді ще не було.
На Різдво 1918 року у Варшаві ходив жарт: «Яка країна найбільша в Європі?» – «Польща. Бо вона не має кордонів ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі». В кожному жарті є частка жарту. Щойно виникнувши, польська держава відразу ж в’язалася в цілу низку збройних конфліктів: з німцями – за Познань і Верхню Сілезію, з чехами – за Тешинську Сілезію, з українцями – за Львів і всю Східну Галичину, з литовцями – за Вільнюс, з більшовиками – за Волинь і Білорусь.
Історія українсько-польської війни 1919 року достатньо відома. Українці в цій партії «грали білими» – на відміну від польських легіонів корпус Українських січових стрільців австрійської армії не було розпущено. І восени 1918 року лише українці мали в Східній Галичині організовану військову силу. Але використати цю перевагу повною мірою ми не змогли. Героїзм і завзяття стрільців та молодших старшин нівелювалися нерішучістю та непослідовністю вищого державного і військового керівництва ЗУНР. Коли справи на фронті стали зовсім кепськими, Євген Петрушевич отримав титул «диктатора Західної Української Народної Республіки». Це було зроблено явно за прикладом сусідів-ворогів – за кілька місяців перед тим Юзеф Пілсудський став «Тимчасовим начальником Держави Польської». «Диктатор» – це, мабуть, ще більш круто, аніж «начальник держави». Але ж якби залізна воля до перемоги, твердість та стратегічний талант визначалися тим, який титул носиш! Знову ж, співвідношення сил, міжнародна ситуація і ще сотня об’єктивних причин. Але хтозна, як би воно все закінчилося, коли б галичани 1919 року мали вождя масштабу Пілсудського.
Ще не відгриміли останні залпи українсько-польської війни в Галичині, а Перший маршал Польської Республіки вже думав про союз з… українцями. Ні, не з галичанами, а з наддніпрянцями.
Начальник відродженої держави був переконаний тоді (і з цим переконанням помер через півтора десятки років), що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що вільною буде й Україна. «Польща, яку ми створили, затиснута між Німеччиною та Росією, може існувати лише за винятково сприятливої історичної кон’юнктури», – казав він незадовго до смерті.
Пілсудський ще 1903 року уявляв собі майбутнє звільненої від влади царя своєї батьківщини як федерацію Польщі, Литви та «Русі» (під якою він розумів Україну). 1919 року його «федералістські» плани були ще ширшими. Він уявляв собі тісний союз усіх колишніх