варшавський сейм уклав перемир’я з Москвою, а 18 березня 1921 року і мирний договір у Ризі. Те, що мир, якого якомога скоріше прагнули і Москва, і Варшава, було укладено лише через 5 місяців, викликано перш за все протидією Пілсудського. За свідченнями одного з його соратників Медзінського, він «ще шукав можливості продовження війни далі, вже не стільки для короткострокової польської оборонної політики, скільки для реалізації договору з Петлюрою і звільнення від більшовицької влади земель наддніпрянської України». Але вся Польща об’єдналася проти нього. Країна була змучена шестирічною війною, федералістські плани Пілсудського видавалися химерою, а польська мирна делегація, складена з його політичних противників, докладала всіх зусиль, щоб нову лінію кордону було проведено не надто далеко на сході – у сеймі просто не хотіли, щоб підданими Польщі стало забагато українців та білорусів. Головною ж умовою радянської делегації була відмова поляків від підтримки незалежності України. Після того як польська делегація згодилася з цим, проблем практично не було.
Варшавська влада розірвала договір з Петлюрою. Проте Пілсудський усе ще не хотів визнати своєї поразки. Вже після перемир’я 12 польських кавалерійських полків здійснили рейд на Коростень, з тим, щоб допомогти трьом петлюрівським дивізіям під проводом Омеляновича-Павленка закріпитися на Поділлі. Всіляко підтримували пілсудчики і похід військ Тютюнника на Радянську Україну в жовтні 1921 року. Настільки, що Рада Міністрів навіть намагалася розпустити «Двуйку» – другий відділ Генштабу, який займався розвідкою та контррозвідкою – за дії, «спрямовані проти мирної політики держави».
Проте обидва ці походи закінчилися повними поразками. Той, хто зміг пробитися назад на польську територію, був інтернований. 15 травня 1921 року Пілсудський з’явився в таборі для інтернованих українських старшин у Щипьорні, віддав честь вишикуваним перед ним у дві шеренги офіцерам і сказав: «Панове, вибачте мені. Я вас дуже перепрошую».
Пілсудський завжди був переконаний, що війну 1920 року не було доведено до логічного кінця. Через місяць після перемир’я він сказав лідерові незалежницького руху кримських татар Каферу Сеїдахмету Кірімеру, якого приймав у своєму палаці Бельведері: «Доки численні народи залишаються під російським ярмом, доти ми не можемо дивитися у майбутнє спокійно». А через 15 років, за місяць до смерті звірявся своєму ад’ютантові: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну».
Ще одним болючим розчаруванням для Пілсудського стало категоричне небажання його земляків-литовців увійти хоч у якусь федерацію чи конфедерацію з Польщею. Більше того, 1920 року литовські війська воювали проти поляків у союзі з більшовиками. Генерал Люц’ян Желіґовський, такий самий литвин, як і Пілсудський, восени 1920 року формально вийшовши з польської служби, захопив зі своїми «добровольцями» Вільнюс і Віленщину, більшість населення яких складали спольщені литвини.