стан здоров’я, в наказі про його переведення відзначалося, що «Маннергейм недостатньо розуміє суть демократичних перетворень, які відбуваються в Росії, а його ставлення до військових комісарів Тимчасового уряду є неприпустимим».
Осінні місяці 1917 року, бездіяльно проведені Маннергеймом у Одесі, стали, як він напише в спогадах, найважчими в житті. Він бачив, як руйнується армія, якій віддав 30 років життя, як гине велика держава, якій вірно служив. Зайве, мабуть, казати, що Жовтневий переворот у Петербурзі граф сприйняв украй негативно. Про службу більшовикам мови бути не могло. Маннергейм вирішував іншу дилему: долучитися до російського білогвардійського руху, що саме виникав тоді, а чи послужити маленькій країні, в якій він народився півстоліття тому. Серед уродженців Фінляндії Маннергейм був найвищим за рангом і авторитетом воєначальником. І спікер фінляндського парламенту Свінхуфвуд буквально бомбардував генерала листами, молячи його повернутися на батьківщину і очолити створювану фінську армію.
Маннергейм чудово знав, що проти реальної незалежності Фінляндії виступають практично всі росіяни – від ультрамонархістів до комуністів. І цілком можливо, що йому доведеться зустрітися на полі бою зі своїми колишніми товаришами по зброї. Отож морально вибір був дуже важкий. Зрештою 1 січня 1918 року Маннергейм написав листа начальнику генерального штабу з проханням звільнити його з російської служби у зв’язку з тим, що він переходить у збройні сили незалежної Фінляндії. І виїхав до Гельсінки.
Війна за незалежність і будівництво лінії Маннергейма
Раднарком РРФСР офіційно визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день – 31 грудня 1917 року. Але то зовсім не означало, що нова демократична, чи то пак соціалістична, Росія справді почала будувати відносини зі своїми колишніми колоніями на засадах рівноправності та невтручання. Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна програла. Тому, попри всі відмінності у розмірах, кліматі, географічному положенні, національному характері і таке інше, таке інше, таке інше, обидві країни виступають одна для одної своєрідним дзеркалом – що б було, якби реалізувався цей шанс, якби країна пішла у 1918–1920 роках іншим шляхом…
4 грудня 1917 року Сейм проголосив незалежність Фінляндії, а вже 28 січня 1918 року комуністична меншість у ньому здійснила спробу захопити владу в країні. Так почалася недовга, тримісячна, але дуже запекла війна між «червоними» і «білими» фінами. Маннергейм очолив Шюцкор (як називали себе «білі») ще 18 січня, отримавши від Сейму мандат головнокомандувача. Проте справжньої армії не було ані в білих, ані в червоних. Були лише нечисленні погано озброєні і навчені загони з обох боків. Червоногвардійцям вдалося захопити невелику, але найгустіше населену і розвинуту частину країни – все її південне узбережжя разом із столицею