наближався автомобіль.
«Не може бути! – здивувалася дівчина. – Перше авто за останні півтори години!»
Хоч Оля добре пам’ятала охочих допомогти їй минулого разу, але більше не могла тягти свої речі, тому почала активно жестикулювати, аби авто зупинилося.
Водій сріблястого «Lanos»’а, спершу проїхав повз дівчину, але таки загальмував і здав назад.
– Привіт! – із салону визирнув приємної зовнішності юнак. – Це що, реклама дезодорантів? – звернув він увагу на газовий балончик, який так і залишався напоготові в руці дівчини.
Оля уявила, як вона зараз виглядає: забрьохані кросівки, светр, який не пасував до цієї сукні, волосся, нашвидкуруч зібране в хвіст, перелякане обличчя та ще й ця «пшикалка» в руці.
– Привіт, – мовила дівчина і завмерла. Десь вона бачила цього юнака, тільки не могла згадати, де.
«Може, він маніяк, якого показували по телебаченню? І в усьому винна Леська», – Оля вже уявила, як показують у вечірніх новинах її фото, і ведуча із серйозним обличчям говорить, що зникла молода красива дівчина, а Леська хапається за голову і голосить, що то ж вона її сюди виштовхала.
«Хоча, в принципі, певне, одній Лесьці буде не байдуже».
– Ну що, сідаєш? – запитав водій.
– Та ні, дякую, я передумала. Піду пішки. Прогуляюся ще лісом.
– І будеш іще години зо дві тарабанити свою торбу до Любомирівки?
«Який грубіян!»
– Не хизуйся тим, що ти типу крутий екстрасенс. Тут і так зрозуміло, що, окрім Любомирівки, по курсу більше ніякого села немає, бо ще через 50 кілометрів кордон.
«І де ж я його бачила?»
– Слухай, Ліно, хочеш – можеш йти пішки, мені все одно, – хлопець увімкнув першу передачу.
«Тільки бабця Ярина називала мене Ліною та ще…»
– Назаре? Це що, ти?
– Ні, це Дід Мороз на санчатах. Давай сідай уже, – хлопець вийшов з авто і допоміг Олі примостити валізу в багажник.
– А ти як був грубіяном, так і залишився, – Оля просто не могла залишити йому останню репліку.
– Та ти, знаєш, теж із дитинства не дуже змінилася, – не залишився в боргу Назар.
Автівка загуркотіла столітньою дорогою, покірно перевозячи двох пасажирів і маленьку забруднену валізку кольору світлий беж.
– Так ти тепер юрист? – їхня розмова не дуже клеїлася, а до села було їхати ще хвилин із п’ятнадцять, тож Оля вирішила порушити незручну мовчанку.
– Угу… – кивнув юнак, – закінчив юрфак кілька років тому, а нещодавно вдалося стати співробітником Служби безпеки України.
– Це щось по типу таємного агента?
(Боже, я говорю зовсім як моя сестра!)
– Не зовсім, – засміявся Назар. – В будь-якому разі поки. Мені як новачкові доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацію» і тому подібне.
Оля теж усміхнулася.
– А ти? Як твоє життя склалося? – запитав він.
– Мені ще рік в універі вчитися.
– Ти так довго не з’являлася