світло струменем лилося в кімнату, а старий годинник рівненько поцокував, відміряючи час. Оля спокійно зітхнула.
«Слава Богу, це лише сон», – промайнуло в її голові.
Але вранішні роздуми перервав голосний стукіт. Оля так перелякалася, що ледь не впала з ліжка. Хтось знову затарабанив у шибку.
– І кого це принесло? – на зміну страху прийшло роздратування, Оля нарешті вискочила з ліжка і босоніж попрямувала до вхідних дверей. Пролунало чергове стукотіння.
Дівчина визирнула у вікно і побачила невисокого зросту бабцю, яка заглядала у шибку з іншого боку. Це ще більше роздратувало Ольгу.
– Добрий ранок, дитинко! – радісно і швидко проговорила бабця, коли Оля нарешті прочинила двері. – Я тебе розбудила?
– Та ні, – Оля продовжувала мружитися від сліпучого сонця, тому її «та ні» виглядало дуже неправдоподібно.
– Пам’ятаєш мене? Я – баба Мотря, живу тут недалечко, через кілька хат.
– А, звісно, – вичавила з себе посмішку дівчина, – ви бабуся Назара?
– Так, так, – закивала старенька.
– То, може, зайдете? – Оля не дуже хотіла когось бачити і з кимось спілкуватися, та все ж вирішила, що то буде занадто нечемно залишити стару на порозі.
Бабця моторно проскочила до веранди і присіла на кушетку, а перед тим тицьнула дівчині в руки таріль, прикритий красивим чистим рушником.
– На, спробуєш бабиних пиріжечків, щойно напекла.
Дівчина подякувала, розуміючи, що відмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав із мисчини, був просто божественним.
– Ну, як ти тут? Облаштовуєшся?
– Та я ненадовго, завтра вже їду додому.
– Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?
Оля знизала плечима. Що відповісти старій, вона не знала. Цей будинок навіяв на неї спогади, але не більше того. Довго залишатися вона не збиралася.
– А ви як поживаєте? – перевела розмову в інше русло дівчина.
– А що я, дитинко… Старість є старість… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше і менше нас стає. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поїхати, тре’ машину наймать. Нічьо і нікого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краєм хустки сльозинки, що заблищали в її очах. – Все-таки довів її ірод проклятий, прости Господи, що такеє скажеш.
Оля вже майже не слухала причитання старої, але раптом наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті.
– Який ірод? – поцікавилася дівчина.
– Та Борюсік же… Племінничок Яринин.
– Дядько Борис?
– А хто ж?! Алкоголік проклятущий, все ходив тут та казав, шо то його хата…
– Щось я нічого не розумію.
– Та що тут розуміти? Хотів, щоб Ярина йому хату переписала, бо він, бач, найближчий родич. А Ярина ж із характером була. Поїхала та й переписала все на вас із Анічкою. Так він тут таке творив, таке творив! Ходив навколо хати, репетував: «Я тебе спалю. І хату спалю». Зі світлом, я підозрюю, він теж тут щось заподіяв. Ото