жінки, потім – машини, ну, і нарешті – Вінграновський. Усього два рядки – Орко зазвичай далі не йде.
– Ти ж повір! Я знаю напам’ять усього Вінграна, – каже він.
– Ану давай із Вінграновського! – Я ніколи не гальмую процес, принаймні на цьому етапі.
– Лошиця нюхає туман, з туману пахне їй туманом… – каже Орко і повторює це ще разів із вісім у різних інтонаціях.
– Лошиця нюхає туман, – буває, слідом підхоплюю і я, але Орко того не любить.
– Ти – як рвотний порошок, їй-бо! – кидає він на те, бо я, на його думку, тільки все псую.
Може, й так, бо п’яна Оркова дикція по-своєму мила й зворушлива. Чого не скажеш про його набридливі історії… Я ж то знаю, на що максимум спроможний Орко – це залицятися до практиканток у «Пінгвіні», що їх улітку направляють туди з кооперативного коледжу, і він зі своїм червоним писком й у червоній куртці на додачу бовваніє там між столиками, наче старий когут. Хтось йому бовкнув, що у червоній куртці він виглядає молодшим, то тепер її взагалі не знімає… А щодо машин, то у цьому з Орком краще не сперечатися. Тут він ас! І водій, і механік. Якби ще й не пив. Бо коли п’є, то завжди потрапляє в історії – це вже така у нього карма.
Як почали ми наше знайомство з того історичного падіння з підвісного мосту у Серет навесні 90-го, то так і досі. Ми тоді з Крохою ледь його витягли. Кроха тоді ще у якомусь ресторані лабав, здається, у «Калині». А тепер він велика людина, працює на телебаченні, часом пересікаємося в центрі, але рідко… А Орко досі як не з мосту, то без зубів. І ще терендить мені про якогось бусіка.
Це у нього тепер нова ідея-фікс: хоче зайнятися перевізництвом, хоч водійських прав тим часом уже більше двох років як позбавлений, сам казав. Десь за Козовою зупинили його у середньому ступені. То він ще й почав залупатися, як результат – три роки без прав, і той термін ще не вийшов. Хоча, якби було бажання, інші ж якось вирішують… Тим більше, що у Інки тепер і там, у державто, хтось з’явився. Але Орко – то є Орко! Сьогодні він на все готовий, а завтра готовий, але вже по-іншому. Я йому навіть як приклад свого друзяку Ярка ставлю, який вже також був докотився, а тепер он зав’язав і є у Львові шанованою людиною… Орко все те слухає, але своє знає. На «Пінгвін» він час завжди знаходить, а піти права викупити, як люди роблять, звичайно, ніколи. Але!.. «Пінгвін» без Орка також не «Пінгвін», принаймні для мене. Тоді, може, краще хай буде так, як є?
Ще як Орко хіпував на тому своєму драному кабріолеті і часом зранку не пам’ятав, де залишив його звечора, то від «Пінгвіна» ми й починали пошуки. У «Пінгвіні» й закінчували! А одного разу так набралися на радощах, що не могли згадати ні він, ні я, де його знову залишили, вже знайденого… «Опель-тігер», класна була машинка. І тоді ми знову почали з бульвару, напроти арки, перед «Перемогою», на Грушевського, біля медіну.
Улюблене Оркове місце було саме там, перед головним корпусом медуніверситету, під вікнами ректора! Потім по діагоналі – майдан Волі, і на паркувальний майданчик перед готелем «Тернопіль» також заглядали. Якщо