В руці – цілий сніпок різнокаліберних пензлів та щіточок для малярських робіт. «Нарцисом» цього ґевала тільки прозивали по-вуличному, а по паспорту значився він точно «Наркис Уведенський».
Несподівана поява Наркиса Уведенського приголомшила і Йвана Бриля.
– Свят, свят, свят! – пробубонів Іван, люто позираючи на приходька. – Попівське кодло чорт приніс! Архарівську мать-анархію…
Максим таки прокашляв: голос йому з другого переляку повернувся.
Тим часом парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками» і з гармонією за плечима підскочив до Данила з Тосею, став в оборонну позицію, затуляючи їх від розгніваних батьків, і загукав:
– Дядьку Йване! Дядьку Максиме! Вибачаюсь: шановний Іване Антоновичу і шановний Максиме Радивоновичу! Життям наложу, а дружка в обиду не дам! От з місця не зійти, нехай земля підо мною западеться у вироботаний горизонт, щоб я не був шахтар Харитон Києнко! Майте совість: революція ж відкриває шлях у майбутнє! Ми ж таки пролетаріат! Нехай собі женяться!..
Наркис теж загримів громоподібним басом:
– Чому ґвалт, а бійки не бачу? Чом мовчите, нищії духом? Кричи! Галасуй! Бий! Я відповідаю! Амінь, і бога нєт! Хай живе «свобода личности»!
П'яно гикнувши, він заспівав:
Задуши своего хозяина,
а потом иди на виселицу —
так сказал Равашоль…
Наркис Уведенський був попович з хутора Совки – недовчений семінарист, вигнаний з семінарії за участь у експропріації поштової контори на Деміївці в дев'ятсот дванадцятому році. Після виходу з в'язниці він покаявся і пішов служкою в лавру, де й проявився в нього видатний малярський талант: Наркис став «богомазом» і писав «нерукотворні» ікони на продаж прочанам. Лавра сплачувала йому за дошку сімдесят п'ять копійок, а з богомольців правила по три п'ятдесят. Художникові це було кривдно. Він почав малювати і вдома та продавати по п'ять за пару. Коли це стало відомо настоятелеві лаври, то він прокляв його і об'явив прочанам, що Наркисові ікони – рукотворні. Тоді ображений Наркис привселюдно, після заутрені проти Великодня, оголосив між людей, що й «нерукотворні» малює теж він. За це його монахи люто побили і запроторили в печеру до святих мощей. Але Наркис вигріб у глині пролазку, з печери втік і в підлаврському шинку пані Капітоліни присягнув поставити лаврську дзвіницю раком. Тим-то, тільки сталася Лютнева революція, Наркис з'явився в лаврі і кинув у льох під дзвіницею дві гранати Новицького. Гранати, дарма що крупнокаліберні, ніякої шкоди грубезним лаврським мурам не заподіяли, а Наркиса схопила міліція і приставила в Старокиївський участок. Тут Наркис заявив, що лавру хотів висадити в повітря з ідейних міркувань, бо він – анархіст-індивідуаліст і атеїст-анти-марксист, і тому з участку був звільнений. Після того він виступав на мітингах, як жертва беззаконної власті царя на землі і Бога в небі, з категоричною вимогою, щоб негайно в цілому світі восторжествувала «анархія – мать порядку». У вільні години він ходив по дворах «за презренным металлом на пропитание», наймаючись фарбувати що є по господарству: кому – паркан, кому