у небо. Там, з тієї сторони, за трьома чи чотирма подвір'ячками з присадкуватими старосвітськими хатинами, височів новий модерний кам'яний будинок у мавританському стилі, і з балкона четвертого поверху цього будинку ціле подвір'я Брилів, отже, і все, що в ньому відбувалося, видно було як на долоні. Іван і різку, власне, покинув саме тоді, як побачив, що на балконі з'явився присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку. Вздрівши внизу, на подвір'ї у Брилів, жорстоку екзекуцію, цей присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку вхопився за голову обома руками і в розпачі звів очі догори.
Жив у квартирі на четвертому поверсі мавританського будинку лікар Гервазій Оникійович Драгомирецький з трьома дітьми – Ростиславом, Олександром і Мариною. Знайомі між собою – ні запросто, ані з приводу будь-яких справ – Бриль і Драгомирецький не були: один же був простий робітник, другий – діяч поважної інтелігентної професії, а хворіти і тим паче вдаватися по лікарську допомогу Брилі по бідності не мали звичаю. Просто був доктор Драгомирецький – там, угорі, на всевидющій високості свого балкона, – неначе другою совістю старого Бриля, і, як суду власної совісті, боявся Іван Антонович присуду цього незнаного чоловічка з невідомого мавританського балкона.
– Ну то як? – запитав нарешті, ще не віддихавши, Іван Бриль, коли очі його, ховаючись від треклятого балкона, натрапили на обличчя дядька Оксентія. Сказати щось було конче потрібно, щоб якимсь способом неначе звести на буденщину екстраординарний прикрий казус. – Що ж там подейкують на базарі? Які там новини?
Оксентій Нечипорук тяжко зітхнув. Нічого втішного на базарі він так і не почув, дарма що де ж ті новини й чути, як не на базарі? Одні казали, що небезпремінно наріжуть землі, інші заперечували, що ні – ніяк не наріжуть, бо де ж таке видано, щоб тимчасові міністри нарізали назовсім землі, раз самі вони – тимчасові, а головне – і самі поміщики та капіталісти? І це було, мабуть, таки й справді так, – журно додавав Оксентій, – ба ж, і справді, Родзянкового, тобто міністерського председателя, небожа маєток якраз і межував з чиншовим клином Оксентія Нечипорука: отут маєток графа Шембека у Бородянці, а отут – Родзянкові Бабинці.
– Може ж хоч ти, Йване, скажеш мені до пуття? – журно допитувався Оксентій, – Чоловік ти – робочий, сказати б – пролетаріат, та й в місті воно кожному видніше. Скажи ти мені, руку на серце поклавши: наріжуть чи не наріжуть мужикові землі? Нам, по селянському нашому стану, це ж перве діло – земельний вопрос! Та й по сімейних обставинах, сам знаєш, сутужно виходить: власних дві десятини, а синів – теж двоє. Що маю робити? А тут ще й характером вийшли вони, ну зовсім як ніч і день – різні…
Дядько Оксентій синів мав, справді, двох: Софрона, старшого, і Дем'яна – молодшого. Софрон і зараз сидів на батьківському хазяйстві – двох власних і двох чиншових від графа Шембека десятинах – і вихитрювався навіть на трипілку. Був він господар дбайливий, а вдачі тихої та поміркованої: перед Богом у небі і властю на землі. Від революції, звичайно,