голову, запитливо дивлячись на бакенника.
– А що? – здивувався той. – Утопив ти хлопчиська, чи як?
– Іди! – гукнув старий.
Тоді Розвіяр вийшов. Удвох зі старим вони вкотили бочку по дошці й залишили в ямці серед каміння. Бакенник, не приховуючи цікавості, роздивлявся на голого засмаглого Розвіяра; старий тим часом сходив по порожню бочку, скинув у воду, вона захиталась на хвилях, і бакенник спритно підчепив її багром.
– Гей, гекса, – гукнув бакенник, – та ти роз'ївся на вільних харчах!
– Іди, іди, – пробуркотів старий.
Бакенник весело крикнув своїм щурам:
– Ну! Пішли, хороші, пішли, до обіду встигнемо!
І поплескотів у напрямку міста.
На сонці залізна бочка розпалилась так, що обпікала долоні. Розвіяр і старий закотили її нагору. Це була непроста робота: Розвіяр не розумів, як раніше старий міг сам з нею вправлятися. Прокотити по дошці, залишити в ямці, перенести дошку вище, підсунути під бочку. Знову перекотити, лишити на уступі, перенести дошку вище… Нарешті бочка стала на своє місце біля підніжжя маяка, старий витягнув чіп і просунув в отвір масний, засалений кінець ґнота.
– Посмажимо рибу сьогодні, – сказав, звертаючись до бочки. – Ти трубочку-бо візьми і паливця відціди… Покажу як.
Уперше старий заговорив сам. Уперше запропонував узятись господарювати; раніше він усе робив сам, а Розвіяр допомагав як міг і як сам розумів. Розвіяр і здивувався, і побачив у цьому добрий знак.
Старий навчив його відціджувати оливо з бочки (з незвички декілька краплин попало Розвіяру в рот, він з огидою сплюнув). Потому Маяк велів нашкребти солі з каміння, а сам підсмажив рибу на залізному деку, щедро здобрюючи олією і посипаючи сіллю. Коли сонце схилилось і з моря подув прохолодний вітер, Розвіяр і старий, улаштувавшись біля берега, їли смачну, у ніжній скоринці рибу, запивали її дощовою водою і дивилися на Літаюче Місто Мірте.
– Може, ти маг? – спитав старий.
– Я? – Розвіяр здивувався. – Якби я був маг, ходив би по воді!
Далекі бірюзові мости міняли барву, стаючи смарагдовими.
– І пішов би звідси?
– Так.
– Якщо ти не маг, звідки все це знаєш? Ти мариш чужими словами. Може, ти зачаклований?
– Ні. Я переписувач книжок.
– Одне другому не шкодить, – завважив старий.
– Хазяїн Агль, – сказав Розвіяр, – мало все волосся в себе не вирвав, коли мене веліли викинути. Я можу за три ночі переписати книгу, що коштує сто імператорських реалів! А він же купив мене за нещасних кілька монет, сам розповідав!
– Себто ти раб?
Розвіяр задумався.
– Не знаю. Тепер хазяїн Агль думає, що я помер, а значить, я вільний…
– Тільки мерці вільні, – старий розтягнув в усмішці чорні засмаглі губи. – Ми обидва мерці, синку. Радій.
Розвіяр відкинувся на плаский теплий камінь і заплющив очі. Смачна вечеря ладно лежала в животі. Старий назвав його «синку», Розвіяр пам'ятав, що й давніше