Агль збирався продати переписаний примірник у Мірте – за великі гроші. Розвіяра зовсім не цікавили походеньки фаворитки: вона однаково обходилася з усіма чоловіками. Його цікавили картини чужого життя, прикрашені, але все-таки схожі на правду.
Розвіяр читав, приплющивши очі, подумки перегортав сторінку й читав далі: місто біля підніжжя вулкана… темні лабіринти зі сліпими вартівниками… спочивальня Імператора, білі і сині вогні… довга зала, басейни, підсвічені згори та знизу, натовпи придворних, музики з морськими мушлями…
Тінь маяка перейшла. Розвіяр перебрався, доганяючи її, на інший камінь. Тінь подвоїлася й злилася знов; піднявши голову, Розвіяр побачив старого – той сидів на камені, дивлячись на далеке місто Мірте.
Розвіяр знітився. Він довго мовчав, перш ніж знову почав читати вголос. Чи то від спеки, чи то від монотонного плеску хвиль пам'ять у нього потьмарилась – він кинув книгу про фаворитку й подумки розгорнув іншу. Це були «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей» – усілякі історії, записані одна по одній, і неможливо було відрізнити вигадку від правди. Про те, як вірні дружини літають на свято до королеви квітів, але палуба повітряного корабля проломлюється під ногами невірних дружин. Про те, як ситуха забажала стати криламою. Як дочка лісоруба вирішила вийти заміж. Про вогняних личинок, що живуть у чорному яйці: «Як лусне шкаралупа – вийде вогняна тварюка на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. її не вразить ні стріла, ні клинок…»
Розвіяр водив пальцем по долоні, виписуючи невидимі знаки; книги оповідали про все, але в жодній із них не було слова «гекса».
Тінь знов переповзла. Розвіяр сидів на сонячнім пригріві, а поряд, також на пригріві, сидів старий і дивився на горизонт.
Старий і досі нічого не казав. Щодня, загасивши маяк і закінчивши клопотатися про їжу, він сідав у затінку, і трохи далі сідав Розвіяр. Уважно дивився на свою ліву долоню – рано чи пізно на ній з'являлись уявні знаки, тоді Розвіяр водив по них пальцем і читав уголос.
Інколи старий сидів довго. Інколи скоро піднімався й ішов геть. Розвіяр читав сам собі, потім, коли спека ставала нестерпною, занурювався в море. Його одяг зашкаруб від солі, він ходив гольцем, як старий. Біла шкіра облуплювалась на плечах і руках, облізала клаптями, але Розвіяр уже не відчував болю.
– А що таке «гекса»? – спитав він якось у старого. Надія на відповідь була слабкенькою. Проте Маяк озвався майже відразу:
– Це плем'я.
– Де вони живуть? – спитав Розвіяр, зраділий з успіху. Але цього разу старий не відповів.
Минуло багато днів. Розвіяра нудило від вареної риби, він дивитись не міг на водорості. Кусник хліба снився йому вдень, коли він засинав під стулками величезної мушлі, і вночі, коли полум'я в маяку стугоніло і билось на вітрі.
Він переповідав усі, що їх переписав, книжки, деякі двічі або й тричі. З нудьги він згадав книги чужими мовами; їх було небагато, усього лише три