зачаровано. А секеї тут ні до чого. Бачиш… Ну, скажімо, є різні види чарівників, як є різна кіннота. Як гадаєш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорці?[23]
«Урайтарів – рапіри, у п’ятигорців – шаблі».
– Попервах він колоти буде, а не рубати.
– Ось так і з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…
– Але ж іноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.
– Один з трьох – точно іноземець. Їх було троє, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумієш, отож повір мені на слово, троє. Причому один був уже в Красному, і його-то ми знайдемо. А далі – побачимо, як сказав сліпий тому, що вмирає…
…Крига замерзлої річки – кращого шляху узимку – заворожувала незгірш від чар. Кортіло спати. Драгон під’їхав до Боярина.
– Слухай, ти казав, що дівчина може приворожити хлопця.
Отаман зрозумів запитання.
– Кому що, а курці – просо. Хлопець дівчину – ні.[24] Тільки вона його…
– Почав би ти мене вчити.
– А що, час є. Отож слухай. У Руському воєводстві[25]бував? Там є така приказка – «Обре, сховайся добре».
– Інколи і в нас кажуть. І є ще… коли дітлахи у схованки грають, то рахують: «Обре, сховайся добре, я шукати починаю, собак спускаю: цуц! Бери!»[26]
– То був народ такий – обри.[27] Могутній. Жорстокий. Їх винищили – за наказом чи то римського цісаря, чи то круля французького.[28] Ну, ясна річ, дехто порятувався – «Обре, сховайся добре». У жилах деяких секеїв тече кров обрів, і від батька до сина передають… що пам’ятають. Така ж кров у моїх жилах, та й у твоїх теж.
– Чарами дізнався?
– І чарами. А ще ти викапаний мій дядько Карпо, отож ми, мабуть, родичі.
(Драгон згадав, що небіжчиця мати про свою рідню нічого не знали.)
– Руде пасмо у волоссі…
Цієї своєї прикмети Драгон боявся понад усе.
– Що я про себе казав – майже все правда. Я справді з боярського роду,[29] справді був у неволі, хіба що не сам я втік. Один секлерський чаклун побачив, де я, і влаштував утечу. Дідька лисого я б сам утік у тринадцять-то років… До речі, друге тобі правило…
«Друге? А, перше було – не гадай, що чари всесильні».
– Не намагайся дивитися. Раніше це багато хто вмів. Подивиться у воду – є ж така примовка: «Як у воду дивився», – або у дзеркало… Дехто навіть у діамант-камінь – і бачить, що схоче. Але вже років з п’ять… Неначе щось зіпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тільки не те, що треба. Он Богун свою смерть…
І, неначе почувши слово «смерть», десь у лісі завив собака.
Як по небіжчику.
Ще сто кроків, ще поворот, – і вони побачили завал.
Колись – мабуть, ще напровесні – річка підмила кілька дерев. На повороті одне з них зачепилося за берег, на нього налетіли інші, сплутавшись гілками та корінням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою – кішка, мабуть, і та не пролізе.
А по обох берегах – нетрі.
– Доведеться назад.
– Отамане, я щось відчуваю,