вловлювало вухо нове – сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирні звуки! І не віщують вони нічого поганого, а ще гостріше пройняло хлопця нехороше передчуття.
– Ось, мабуть! – зупинився воїн із смолоскипом і прочинив двері якоїсь комірчини. Зайшов до неї, звів смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де віконця чи виритого собаками лазу… Тоді додав коротко: – Заводь!
Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука – ще встиг помітити при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною, – а тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява.
Віка лишився сам.
Чув, як зітхали й підфоркували за перегородкою коні, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалось, іржав; і Віці теж хотілося як не заіржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав – ніхто його не почує.
Хлопчина опустився на сіно й занишк.
«От, Віко, і збулися твої мрії! – думалось йому. – Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»
Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився в темряві. Віка прислухався.
– За що мені така кара? – долинуло до нього неголосне схлипування. – Для чого я маю все це вчити? – белькотів чийсь знайомий голос. – Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Та й хіба може людина все оце вивчити, перечитати?
«Та це ж княжич», – здогадався Віка.
– Ех, якби я жив у ті часи, – не вщухало знадвору, – коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької! Хіба не зміг би я прожити без усього цього?..
Давно вже княжичів голос подаленів і стихнув, а Віка все сидів і думав над почутими словами, такими суголосними з його власними, ще зовсім недавніми думками, коли це:
– Віко! – почув. – Де ти?
Віка з надією заквапився навпомацки до дверей і озвався: – Тут я, тут.
За дверима полегшено зітхнуло, скреготнув засув, і тоненький силует вирізьбився на тлі згаслого неба.
– Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав, – усміхнувся до нього Линько. – Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують… Хочуть зараз тебе скарати.
Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.
– Тут хвіртка для челяді є, – пояснив той дорогою. – Нею і вислизнемо. А тоді стороною – вуличками, городами… Тільки нас і бачили!
Йшли дворищем, поминали дерев’яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.
– Зажди, – застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного частоколу. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову. – Тс-с! Назад! – потягнув Віку за якийсь курник. – Міська варта.
Тепер і Віка почув – вулицею наближався гурт людей.
Од