Митькозавр із Юрківки (збірник). Ярослав Стельмах

на нове не відгукувався – то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні – думає, то я все вигадав.

      Кроки, голоси, бряжчання зброї – усе те сунуло зовсім близько.

      Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.

      За півгодини забовванів попереду міський вал.

      – Тут недалеко… по праву руку, – заговорив уривчасто Линько, – оті ворота, через які ти в’їхав. Через них не виберешся – зачинені. Ще й варта… А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко – прослизнути можна. У мене мотузок є – по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.

      Обоє метнулися до валу й зачаїлися.

      За кілька хвилин прочовгали вгорі чиїсь кроки.

      – Сторожа, – пояснив Линько. – Поки назад повернеться – встигнемо. Давай за мною!

      Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все вище й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.