які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»
«Не годиться», – подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.
– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. – То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!
«От кабан гладкий, – подумав чемненько Віка. – Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос відповів:
– Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.
До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався.
І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.
– Ну, розум усюди в пошані, – мовив обережно князь.
Але тут знов усе зіпсував здоровило.
– Тільки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.
– Це як подивитися, – спокійно відрізав хлопчина. – Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.
– Що це він говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак із боярином!..
– Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – підбадьорююче глянув на Віку.
– От я й кажу, дядю княже, – повів той далі. – Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)… усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад, – не дав він нікому оговтатись, – чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло… Ага, ви знаєте… От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!
– Бреше він, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?
– Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?
– Чи от радіо! – згукнув натхненно Віка. – Невелика така скринька. Повертаєш ручку – а там тобі музика всяка, люди говорять… Сиди собі – слухай.
– Яка скринька? – перепитав Онисим.
– Отака, – показав руками Віка. – Невеличка. А бувають ще менші.
– І як же ті люди туди влазять?
– У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.
– Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Ніяк не доберу.
– Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.
– А от і ні, –