всіх нас! Леонід чистий, чесний, він носить бабусин дукач на грудях, він ревно оберігає свої та чужі святощі, я знаю про нього те, чого не знаєш ти; людина, яка стоїть вище грошей, мусить бути високою. Ти, Адріано, не пішла б за своїм коханим у хуртовину, надто себе любиш, а я піду, бо вірю в нього, хочу вірити. Той, хто хоч одну мить у житті був високим, може стати таким вдруге… Правда, Леоніде, ти не боїшся бурі, ти ж сильний… Тільки прошу тебе: вислухай ще раз в житті розповідь мого батька про його втечу з німецької каторги. Тільки раз…
– Нілочко, – Нестор відпустив гальмо, машина рушила з місця, – а ви уявляєте собі, що таке біла смерть? Бо мені важко…
– Я тільки-но бачила те все, – зніяковіло посміхнулася Нілочка. – Лише полярного сяйва не було… Розкажіть, Степане, яке воно?
– Розповісти про нього, як і про музику, неможливо.
На мить небо згасло, мов затемнився кіноекран, а тоді почалося величне дійство. У зеніт вибухнув жмут променів, їх перетяла від горизонту до горизонту світляна бинда, по якій перебігали з краю в край фіолетовий, оранжевий, зелений кольори; бинда, вгинаючись, мов лук, спинилася до зеніту і, не витримуючи напруги, ламалася. Тоді на її місці утворювалась промениста корона, у центрі якої шалено витанцьовували найрозмаїтіші кольори – все вирувало, крутилося, з корони, мов з кратера, вилітали вогненні смуги. Знову затемнення, а за мить серед зірок почали розпускатися до горизонту весільні стрічки, вони розкручувалися й згорталися, збиралися в тісні складки, щоб знову бризнути різнобарвним феєрверком.
А коли скінчилося диво, на сірому північному схилі неба з’явилися подібні до сочевиць хмари, і по сніговій корі побігла змійками колюча поземка. Мисливець упізнав зловісні прикмети страшної хуртовини – бори, він поклав у ягдташ єдиного зайця-біляка, якого вбив учора, і, залишивши теплу сторожку, вирушив на лижах на південний захід, немов навздогінці за полярним сяйвом.
Машина поволі пробиралася крізь густий туман до перевалу, білою змійкою вилась поземка по осклизлому асфальту.
«Ну все, я вже відчула пургу, вона іде до мене, – подумала Адріана. – Викликаю в собі всю свою силу й гідність. Це в мене є. В мене нема бабусиного дукача, нема й слинявого кохання, яке породжується страхом перед самотністю, в пургу я можу йти й сама. Та коли в ній знайдеться мій Русанов, з котрим я зможу їсти посполу хліб – хай то з макухою, корою, січкою, – в мене знайдеться й кохання. Кохання, а не безпорадність, яку дехто називає цим словом. Я готова, Русанов, іти з тобою, ти давно, сивий самітнику, сидиш каменем у моїй душі… Я готова, але тоді лише, коли побачиш у мені людину, на яку – схитнувшись, зламавшись, злякавшись, – матимеш надію опертися. Тоді буде сенс іти мені з тобою й ставати, коли доведеться, перед обличчям смерті…»
– Знаєте, інженере, – Адріана повернула голову до Степана, – Леонід мав рацію, коли говорив про ті надсили. Але ж вони не можуть безконечно поновлюватися з одного лише страху перед смертю. З такого