Черемош змалів, осіла кряжиста голова Тариниці, млин зовсім закрився смереками, тільки мельник той самий.
– То ви всі гуртом у клубі, як пструги під кашицею? – сміється мельник і трясе животом.
– Бо хат своїх не маємо.
– Жодна дівка хати не має. Най віддається – буде мати.
– То візьміть ви котру-небудь з нас, – віджартовуються дівчата.
– В мене оглухнете, та й без того маю вас по ґульку: дівчата явірницю обнесли, хлопці сухе суччя з-над млинівки повитягували, ватри вечорами палите, ще млин з димом пустите, лунчаки безвусі! А ти що там записуєш, паничу, га?
– Що таке явірниця, дядьку? А лунчак?
– Конче тобі треба знати? А во, – показав мельник на бутель порічкового вина, що стояв на підвіконні. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.
Оксана протиснулася з гурту наперед.
– Вуйку…
– Мой, дівонько, десь я тебе ніби вже бачив, – примружився мельник.
– Я була тут з татом, як Івана на дарабі вбило…
– Йой, як нині… Спинили дарабу отутечки-во й несуть Івана ще живого, а в поясі перебитого на потеруху. На цій лавиці сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…
– З Василем?
– Ая… Ниньки він дома. Вчора на урльоп1 з армії приїхав.
Василина підвелася.
– То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, і будь дома. А я обід зрихтую…
Пішла до дверей, але вернулася, підступила до Оксани, обвела її поглядом, несміливо торкнулася коси, потім провела пальцями по її брові – одній і другій – і схлипнула. Не закривалася уже хустиною і очей не опускала.
– Чого це ви, Василино?..
– Та нічьо… Ой, Оксано-душко, могла би-сь моєю бути. Але що робити…
– А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.
– Та де вже…
І вийшла, тихо зітхаючи.
Навіть не думалося, давно забулося, тільки коли в райвно назвали їй Довгопілля, першим постав перед нею Василь, а потім уже його мама. І ще мельникове недоспіване промугичилося в пам’яті:
Відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю…
– Я згодна, – сказала Оксана квапливо.
З цікавості, чи що…
…Від мельника бігла тоді путівцем поміж кущами, гоп – перескочила млинівку й попід скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якій першою стояла Василинина хата, і тоді знову заряснів той чіткий ранок, коли пучнявіли червоним промінням хмарки й вибухали в зеніті, а сонце перетинало перисті смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив руді води, і мельник мокрі ліжники вивішував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоїм леґінем стану».
– Як ти виріс, Васильку!
Він у чоботях і галіфе, у солдатській сорочці, стетерів, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до піднебіння язиком – аж згодом вимовив:
– Мой, яка ти красна…
Оксана розпаковувала валізу. Ні, таки не думалося, давно