уваги. В усякім разі важно те, що за 50 літ життя під «європейською» Австрією руський народ, беручи загально, не зробив ані кроку наперед в цивілізації, не піднявся до розуміння того, хто він і які його інтереси, не вийшов поза глухе відчування своєї кривди, поза глуху ненависть до своїх гнобителів-панів, мандаторів (се були наполовину цісарські урядники!) та економів. Русини застелювали своїми трупами всі побоєвища австрійські в наполеонських війнах – чи лишилася хоч одна згадка в пісні народній про ті війни? І якби не оповідання «Сави із Підгір’я», звіршоване Могильницьким, то люди, не ознайомлені зі спеціальною історією австрійської армії поодиноких її полків, могли б і не знати, чи воювали русини в тих війнах. Що й інтелігенція руська, нечисленна, вбога, вихована по бюрократичному, в ту пору або зрікалася своєї руськості і робилася німцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своєї національності, не знаючи, куди похилитися, се показав д. Коцовський в своїй книжці про Шашкевича, хоча його увагам треба би більше систематичного порядку, та й сам матеріал тепер можна би значно поповнити новими даними.
Тільки з 1848 роком починається нова доба в житті Галицької Русі; те, що було досі, то були в найліпшім разі проби відродження, були мрії, бажання, була потрохи й агітація. Тільки знесення панщини і надання політичної свободи дало можність дійсного життя для нації, котрої ядром були мужики. І ми бачимо, що й у історії свідомості народної сей рік становить епоху. Знесення панщини, війна з Кошутом, похід москалів на Угорщину – се живі теми пісень і оповідань народних і досі. І ся свідомість народна від 1848 року вже не переривається, а противно дужчає, хоч, звісно, дуже помалу. Від того ж року починається й серед руської інтелігенції ширше духовне життя, і по десяти літах хитання та непевності чільна часть руської інтелігенції вияснює для себе питання про те, до якої національності ми належимо; ще цілих 10 літ треба було до вияснення питання, що властиво становить суть тої народності і яку властиво ціль має русько-українське відродження, коли ще по 1848 році Зубрицький з погордою писав про «язик пастухов», до котрого він не хоче знижувати своїх благородних уст, то молоді українці 70-х років признали власне тих «пастухов», т. є. мужиків, головною основою нації, прокламували голосно думку, що і язик, література і цивілізація не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти їм здобути собі свобідне людське життя нарівні з другими людьми, і що інакше всі ті гарні речі будуть пустою забавкою або мертвою мумією, а не чимсь таким, щоби варто було праці і заходів розумного чоловіка. Відтоді справа русько-українського відродження в Галичині стала твердо і безповоротно на ясній і широкій дорозі. Приложення утилітарного принципу до всіх здобутків цивілізації змусило молоду інтелігенцію замість давнішого широко скачучого дилетантства сконцентрувати увагу на те, чого поперед усього потрібно для народу, значить, і на просвіту народну, на пізнання економічного, соціального і духовного